Маринчина лялька

Там… Тодi якось ту дитину у неi взяли i занесли на дослiди. Дитину наколювали шприцами, тодi дуже порiзали, i вона вмерла у своеi мами на руках. А Василина, ось, повернулася сама додому.

– А iталiець що?…

– Василина нiчого про те не каже. І так, вiдкрила менi трохи душу. Знов мовчить…

– А я ж то думаю, чого вона мовчить? Така ж була весела – до Германii. А як спiвала!

– Тепер уже не буде. Хiба, може, якщо вiдiйде. Але, знаеш, Маринко, Василина його любила! І зараз ще дуже любить – того iталiйця. І ще… Менi Василина казала, що бачити чужих дiтей тепер не може, вона вiдразу ж пригадуе свою замучену дiвчинку.

– Бiдна вона…

У Василини самотня хата i довжелезний город-городище, одним кiнцем вiн збiгае прямо в берег. І в тому березi – рядки листатих огiркiв, повзуть гадючками аж на стежку i цвiтуть по кукурудзиннi жовтими зiрочками. А пiд ними, моя Мирося знала, ховаються колючi й смачнючi пуп’янки. Тихесенько скрадаеться вона мiж вербами, повзе в кропивi – до тiтки Василини у город! А там – навибирае зелепух повнi руки, жадiбно через одну кидае в рот i хрумае, аж до знемоги, аж вiдригуеться зелена пiна.

А Мирося не спиняеться, та все товче, не може наiстися. І такi ж вони дуже добрi, огiрки! А як уже дитина чуе, що таки нi жоден у рот бiльше не залiзе, накидае собi в пелену i втiкае мерщiй iз городу, озираючись на бiлу хату.

А там ii тiтка Василина плаче, молода й красива-красива, але така нещасна.

7

У серпнi, коли на полi уже майже зiбрано пшеницю, коли снопи пов’язано, обмолочено молотарками i вивезено iз поля на колгоспний тiк – сушитися, Мирося iз Іваном беруть до рук по полотнянiй торбi, туди кладуть по квашеному огiрку – це обiд, i йдуть назбирувати колосся.

Іван на полi не розгинае спину, вiн одне – збирае, бо добре пам’ятае, що я йому наказала. А Мирося – що з неi, ще мала! – тiй аби на всi боки роздивитись: там коник зелений пострибав, а там – голубий метелик так смiшно крильцями махае, а там – полетiла бабка!

– Іва-а-ан! Дивися, яка в мене квiтка гарна! – бiжить через поле i показуе братовi затиснутого у долонi польового будячка.

– Ану ж краще покажи менi свою торбинку! – розгинае спину Іван. – Це що, вона геть порожня?!

– Трохи е… Тут такi квiтки, аби ж ти бачив! Можна, Ваню, я сплету собi на голову вiночка?

– Я тобi зараз дам вiночка!!! – Іван кидае на землю торбу, хапае обома руками Миросю, аби вона не втекла, кидае ii спиною на стерню i знавiснiло б’е, товче ногами.