Маринчина лялька

– Ось тобi! Ось тобi, на! Аби знала, що треба збирати колоски, а не гратися.

– А-а-а-а-а! Я вже не буду! – та затуляеться руками. – Не бий мене, Іване!

– Ось тобi!

– Прости! Вже бiльше не буду! А-а-а-а! А-а-а-а!

– Що не будеш?!

– Я не буду збирати квiток, а буду збирати колоски!

– Добре! Вставай i швидко рушай менi по полю! Як не назбираеш повну торбу, то тут тебе й заб’ю! Бо ти, Миросько, iси бiльше вiд усiх нас, а як колоски збирати, то вiнка плетеш!

Мирося ще трохи плаче. Тодi поволi колiнкуе, потроху пiдводиться iз колiн i тут тiльки помiчае, що iз босих ii нiг цвiркае по стернi кров – i з пiдошов, i з колiн, i руки, як падала, геть стерла.

– Болить!.. – схлипуе Мирося.

– Не знаеш, що робити?! – усе ще сердиться на неi Іван. – Їла квашеного огiрка? Тепер сiдай, помочися в жменю i потри тим вавки, воно й затягне.

Мирося слухае брата. Вона тут-таки й сiдае на стерню, мие ще теплим вавки, вони щемлять – але кров потроху зупиняеться.

А увечерi, перед тим, як впасти в сiно до сну, Мирося ще трохи скиглить, бо iй болить, особливо ноги.

А тодi вона згадуе про Івановi лiки, бiжить на вулицю, пiд осокори – щоб назавтра не так боляче було ходити босими ногами по стернi – повертаеться назад у хату й укладаеться на соломi.

– А чому Антося iз Василем не ходять разом iз нами на поле по колоски? – питаеться Мирося в мене про своiх двоюрiдних сестру i брата.

– Бо iм того не треба.

– Як це? Не треба колоскiв?! А що ж вони будуть iсти?… – не може зрозумiти.

– Колоски iм потрiбнi, тiльки не треба ходити за ними аж на поле.

– Як це?!

– У Антосi i Василя е батько. Дядько Арсен завiдуе колгоспним током, то його дiти мають право набирати колоскiв прямо iз молотарки, – зiтхаю, i додаю свою гiрку примовку: – А у вас немае батька.

А вранцi моя Мирося виходить у двiр i зразу ж бачить там Антосю; Миросi дуже кривдно.

– Ти куди?! – гукае ii подружка.

Але моя Мирося мовчить, вона виходить за ворота i тiльки тут озираеться.

– У вас е батько, а в нас немае!!! – кричить вона i вiдвертаеться вiд Антосi.

Та розпачливо розводить руками i йде назад до своеi хати.

– На мене там Мирося чомусь розсердилася, – розказуе вона Олександрi.

– А то чому?

– Бо у мене е тато, а у Миросi немае!..

– Ясно… – взувае чоботи Арсен. – Знов тоi самоi?! – каже понуро.

– Та ти на них не сердься, – обiйняла бiля порогу свого чоловiка Олександра. – Вони тяжко бiдують.