Маринчина лялька

Пожалiй ти ту Маринку!

– Скiльки раз жалiв! А воно одно й те ж саме…

– Пообiцяй менi тепер, що не будеш на неi сердитись.

– Як скажеш, це ж твоя рiдня.

Олександра поцiлувала уже в дверях Арсена – де це видано для села! – i вiн пiшов спокiйний.

Цього дня на полi останнi молотарки домолочували зерно.

– Миросю-у-у! – гукнув Арсен племiнницю. – Йди-но сюди, я тобi щось скажу.

Мирося прийшла. Стоiть, похнюпилась. Їй соромно, бо iз голови все не сходить Антося i те, що вона iй сьогоднi вранцi сказала.

– Ну що, багато сьогоднi назбирала?

– Та не дуже…

– Показуй свою торбу.

Мирося наставила, а там – на днi тiльки кiлька чорних порожнiх колосочкiв, вона це вийшла вдруге.

І тут! Дядько Арсен набрав повнi пригорщi не перевiяного ще зерна – i сипле, ще раз бере – i знову сипле просто до Миросиноi торбинки! Аж до самого верху! Насипав повну!

Мирося не повiрила своiм очам!

Тримае у руках важку торбинку, але не вiрить у свое щастя!

– Спасибi вам… – не пiдводячи на дядька Арсена очей, притиснула важку торбинку до живота i пiшла до лiсосмуги.

Руки у Миросi дрiбно трусилися: вона боялася, бо пам’ятала моi розповiдi про те, як колись за один колосок могли на полi вбити. Або вiдправити у далекий Сибiр, i там теж на людину чекала смерть!

Тепер колоски збирати дозволяли. Але щоб так – брати просто з-пiд молотарки?!

Мирося вiдразу ж не пiшла додому, вона ще трохи посидiла у лiсосмузi, поперебирала пальцями пшеницю, понюхала… Аж як молотарка поiхала iз поля, пiдвелася на ноги i побiгла, але всю дорогу озиралась.

Вже у своему дворi Мирося стишилась, повiльно зайшла до хати.

– Ось! Дядько Арсен менi дав! – поставила торбинку на столi. – Вiн сам мене гукнув, мамо, i дав, насипав повну торбу! Як Антосi! Дивись, мамо, скiльки у торбi зерна! Тут i колоскiв майже немае! Тiльки чисте зерно!

– Хай йому Бог дае здоров’я, – кажу, i висипаю зерно на хустку, перебираю його руками, теж радiю.

А вже сухе зерно пересипала в глибокий глек iз тоненькою шийкою – аби туди не влiзла миша, i занесла в комору. Але кiлька жмень вiд того прибутку таки вкинула на круглий камiнь – i змолола на муку. Із неi потiм спекла собi i дiтям коржики.

– Ох i смачнi ж цi коржики! – як iла, то все нахвалювала Мирося.

– У, ненажера, iй все смачне! – невдоволено бурчав Іван. – А як колоски збирати, то вона – ловила метеликiв i вiнки в’язала.