Земля людей (збірник)

А ми, пасажири цього слiпого корабля, слухали, як перегукуються над нами вартовi – дедалi голоснiше, як чайки, що кружляють над морем.

Попри те ми любили пустелю.

Спершу в нiй знаходиш тiльки пустку i тишу, позаяк пустеля не вiдкриваеться коханцям-одноденцям. У наших краях перше-лiпше село таiться вiд стороннього ока. І щоб зрозумiти, чим воно е для тих, кому воно батькiвщина, треба залишити заради нього цiлий свiт, зжитися з його предковiчними звичаями, норовами й суперечками. Або бiльш наочний приклад: чоловiк замкнувся у своiй оселi i живе за невiдомим нам статутом, наче у горах Тибету – до нього не дiстанешся жодним лiтаком.

Нащо вдиратись до його келii? Вона порожня. Імперiя людини всерединi неi. Так само й пустелю утворюють не пiски, не туареги, навiть не озброенi рушницями маври…

Аж ось сьогоднi ми знемагаемо вiд спраги. І виявляеться, що знайома нам криниця випромiнюе свiтло, i ми лише сьогоднi це вiдкриваемо. Так само жiнка, невидима, здатна зачаровувати дiм. До криницi йдуть здаля, як до кохання.

Спершу пiски справдi пустельнi, а тодi настае день, коли, побоюючись наближення загонiв бунтарiв, починаеш читати по широких фалдах ii покровiв. Близькiсть ворожого загону теж змiнюе вигляд пiскiв.

Ми прийняли правилам гри; а гра також перетворюе нас. Вiдтак, Сахара виявляе себе в нас. Вiдвiдавши оазу, не зрозумiеш Сахару; треба, щоб джерело стало релiгiею.

2

Я пiзнав смак пустелi з першого ж рейсу. Ми втрьох, Рiгель, Гiйоме i я, зазнали аварii неподалiк форту Нуачот.

Маленький вiйськовий пост у Мавританii був тодi геть вiдрiзаний вiд життя, нiби острiвець в океанi. Старий сержант жив там з п’ятнадцятьма сенегальцями, як прикутий до мiсця. Вiн зрадiв нам, наче посланцям неба.

– Менi така втiха побалакати з вами… Ох, яка ж це втiха!

Ми бачили, що таки втiха – вiн плакав.

– За пiвроку – ви першi. Менi раз на пiвроку привозять провiзiю. Інодi лейтенант, а iнодi й капiтан. Востанне був капiтан…

Ми ще не встигли оговтатися. За двi години льоту вiд Дакара, де нам уже готують обiд, зламався гонок, i доля робить поворот.

Ми змушуемо старого сержанта пустити сльозу, поставши йому небесним видивом.

– Ох, ви пийте! Менi за щастя почастувати вас вином! Ви тiльки подумайте, коли приiжджав капiтан, у мене для нього не лишалося нi краплини.

Я вже розповiдав про це в однiй книжцi, але ж то не був роман. Сержант казав:

– Востанне i не було чим поздоровкатися… З такого сорому я навiть просив, щоб мене замiнили.