Земля людей (збірник)

Але настае день, i в дiвчинi прокидаеться жiнка. Вона мрiе поставити нарештi комусь «дев’ятнадцять». Вищий бал лягае тягарем на серце. І тодi з’являеться який-небудь дурень. І вперше ошукуеться незмiнно проникливий зiр, приймаючи дурня у рожевому свiтлi. Якщо дурень прочитае вiрша, його приймуть, як поета. Вiрять, що йому до серця старий, розхитаний паркет, вiрять, що вiн любить мангуст. Вiрять, що йому лестить довiра гадюк, якi гуляють пiд столом у нього по ногах. Вiддають йому свое серце, в якому дикий сад, а йому до смаку пiдстриженi газони.

Роздiл VI

У пустелi

1

Нам, бранцям пiскiв, пiлотам рейсiв через Сахару, не випадало таких нiжностей, коли ми тижнями, мiсяцями, роками перелiтали вiд форту до форту, не повертаючись на одне й на те саме мiсце. Пустеля не пропонувала таких оаз: сади i дiвчатка – просто казка! Звiсно, там, де коли-небудь ми таки закiнчимо свою роботу i зможемо почати нове життя, тисячi дiвчат чекатимуть на нас. Звiсно, там, серед своiх книг i ручних мангуст, вони терпляче збагачують своi лагiднi душi.

Але я знайомий з самотиною. За три роки в пустелi я неабияк розкуштував ii. Лякае не те, що марнуеться молодiсть серед безлюддя мiнерального ландшафту, а те, що там десь, удалинi, старiе цiлий свiт. На деревах налились фрукти, на ланах заколосилося збiжжя, розквiтли вродою жiнки. Саме пора, слiд би поквапитись додому… Саме пора, а ти, знай, далеко вiд дому… І блага земнi вислизають мiж пальцiв, як дрiбний пiсок барханiв.

Бiльшiсть людей, зазвичай, не помiчають, як проминае час. Живуть у тимчасовому спокоi. А ми тут, дочекавшись перепочинку, бiг часу вiдчуваемо, як вiтер, що нiколи не вщухае. Ми нагадували того пасажира кур’ерського поiзда, що, пiд оглушливий перестук колiс, мчить крiзь нiч, i з миготiння свiтла угадуе за вiкном поля, села, зачарованi обiйстя, але ж нiчого того не здатен втримати – все пропадае, залишаючись далеко позаду. Отак i нам, розпаленим рухом, навiть попри зупинку, свистiв у вухах вiтер польоту, i ми почувались вiчно у путi.

У пустелi додавалось бунтарство. Ночами в Кап-Джубi кожнi чверть години, нiби дзвiн дзигарiв, тишу прорiзали вигуки: то перегукувались вартовi. Таким чином, загублений серед бунтiвних племен iспанський форт Кап-Джубi боронився вiд небезпеки, що чигала у пiтьмi.