Земля людей (збірник)

Обiйшовши виставленi проти нього загони, цей християнин, перевдягнений мавром, на чолi двох сотень своiх пiратiв вдерся у нескоренi територii, де вже не владнi французи, де будь-хто з його ж таки людей може скинути ярмо покори i на кам’яному вiвтарi безкарно офiрувати невiрного своему Боговi, вiд чого iх стримуе тiльки престиж командувача; чи то лякае його безбороннiсть. І цiеi ночi вiн ввижаеться iм у неспокiйних снах, iде байдужою ходою, i його кроки вiдлунюють у самiсiнькому серцi пустелi.

Муян, знай, медитуе, заклякнувши всерединi шатра, подiбний до барельефу з синього гранiту.

Блищать очi i срiбний кинджал – аж нiяк тепер не iграшковий. Як же вiн змiнився цей мавр, вiдколи перейшов у стан бунтiвникiв! Бiльше нiж будь-коли вiн свiдомий своеi гiдностi й незмiрно зневажае мене, бо ж вiн удосвiта пiде вiйною на Боннафу, виступить у похiд, гнаний ненавистю, що мае всi прикмети любовi.

Вiн в черговий раз нахиляеться до брата, стиха щось каже i дивиться на мене.

– Що вiн каже?

– Вiн каже, що застрелить тебе, як зустрiне десь подалi вiд форту.

– Чому?

– Вiн каже, у тебе е лiтаки, е радiо, е Боннафу, але у тебе немае iстини.

Муян непорушний у складках синього покривала, подiбний до кам’яноi скульптури вбрання статуi, судить мене так:

– Вiн каже, ти iси траву, як коза, i свинину, як свиня. Твоi безсоромнi жiнки не затуляють обличчя – вiн сам бачив. Вiн каже, ти нiколи не молишся. Вiн каже, навiщо тобi твоi лiтаки, i радiо, i твiй Боннафу, коли ти не маеш iстини?

Я в захватi вiд цього мавра, який боронить не свою волю – бо в пустелi людина завжди вiльна, – i не видимi оком скарби, – бо в пустелi таких немае; вiн боронить свое таемне королiвство.

Старий корсар давнини, Боннафу веде свiй загiн мовчазним океаном пiскiв, i, завдяки йому, табiр Кап-Джубi уже не мирна стоянка безтурботних пастухiв. Ввечерi буря Боннафу, шарпнувши його фланг, змушуе шатра щiльнiше притиснутись один до одного. Вiд тишi на пiвднi стискаеться серце – то загрозливе мовчання Боннафу! І Муян, бувалий мисливець, дослуховуеться до його ходи за поривами вiтру.

Коли Боннафу повернеться у Францiю, вороги його, замiсть радiти, гiрко шкодуватимуть за ним, так, наче без цього ворога iхня рiдна пустеля втрачае один зi своiх магнiтних полюсiв, i iхне життя зблякне, i вони менi казатимуть:

– Твiй Боннафу, навiщо вiн iде?

– Я не знаю…

Роками вiн вiв з ними небезпечну гру, ставкою в якiй було його життя проти iхнього. Вiн пристав на iхнi правила гри.