Земля людей (збірник)

Тiльки Кемаль розмовляе зi мною i припрошуе, частуючи:

– Мое шатро, моi верблюди, моi жiнки, моi раби – все для тебе.

Так само не спускаючи з мене очей, Муян нахиляеться до брата, вимовляе кiлька слiв i знову поринае в мовчання.

– Що вiн каже?

– Каже: «Боннафу викрав у Р’Гвеiбатi тисячу верблюдiв».

Капiтан Боннафу командуе загоном мегаристiв[4 - Мегарист – кавалерист на бойовому верблюдi.] з легкоi кавалерii Атара. Я з ним не знайомий. Але знаю, що серед маврiв ходять про нього легенди.

Про нього висловлюються гнiвно, але нiби про божество. Його присутнiсть надае цiнностi пiскам пустелi. Зокрема, сьогоднi вiн наче з неба впав з тилу у непокiрних племен, що прямують на пiвдень, сотнями женучи верблюдiв, i, щоб уберегти свое найдорожче добро, кочовики мусять розвернутись i стати з ним до бою. А нинi, урятувавши Атар своею появою в ролi архангела, i ставши потiм табором на узвишшi, вiн сяе там, привертаючи до себе погляди, i змушуючи тим племена маврiв кидатись на його меч.

Муян дивиться на мене iще суворiше i знову щось каже.

– Що вiн каже?

– Каже: «Завтра ми пiдемо на Боннафу загоном у триста рушниць».

Я вже про дещо здогадувався. Три днi вони водять верблюдiв на водопiй, щось жваво обговорюють. Нiби споряджають вiтрильник у плавання. І пасат уже виводить його на морськi простори. З ласки Боннафу кожен крок на пiвдень овiюе слава. І, по-щиростi, я не знаю, як роздiлити ненависть i любов, що веде цим шляхом.

Розкiшним подарунком долi е ворог, якого так почесно вбити! Де тiльки вiн покажеться, кочiвники згортають своi шатра, збирають верблюдiв i тiкають, не смiючи зiткнутися з ним вiч-на-вiч, але найдальшим з племен забивае памороки, мов закоханим. Вояки покидають своi мирнi шатра, жiночi обiйми, блаженнi сни, усвiдомивши, що не бажають iншого щастя, нiж по виснажливiм двомiсячнiм походi на пiвдень, знемагаючи вiд спраги, вичiкувати, скулившись пiд вiтром з пiском, на свiтанку заскочити зненацька легку кавалерiю Атара i, як буде на те воля Божа, вбити капiтана Боннафу.

– Боннафу сильний, – визнае Кемаль.

Тепер я знаю iхню таемницю. Як тi чоловiки, що жадають жiнку, марять, стежачи за ii байдужою ходою, цiлу нiч перекидаються з боку на бiк, ураженi, розпаленi сном про ii байдужу ходу, яку бачать у тому снi, так не дае маврам спокою байдужа хода далекого Боннафу.