Земля людей (збірник)

Суворий побут у дусi трапiстiв[1 - Трапiсти – чернечий орден, заснований 1663 року племiнником славетного кардинала Ришелье. Трапiсти мають один iз найбiльш суворих монаших статутiв у Католицькiй Церквi. Вони зберiгають постiйну мовчанку, харчуються самою рослинною iжею, сплять у трунах, не роздягаючись. Їхнiм гаслом е слова Memento more – «пам’ятай про смерть» (тут i далi прим. пер.).]. А однак, навколо цього скупо освiтленого обруса, кiлька людей, що не мали нiчого, крiм спогадiв, дiлилися незримими багатствами.

Нарештi ми зустрiлись. Отак люди бредуть тривалий час плiч-о-плiч, вiдгородившись одне вiд одного мовчанкою або обмiнюючись незначущими словами. Аж ось час небезпеки. І тодi люди одне одному пiдпора. Виявляеться, ми е однiею спiльнотою. Вiдкриваючи цю еднiсть, ми розширюемо свою свiдомiсть. Ми широко всмiхаемося одне до одного. Так випущений на волю в’язень зачаровуеться морським безкраем.

2

Гiйоме, я скажу про тебе кiлька слiв. Не хвилюйся, я не примушу тебе червонiти, голосно вихваляючи твою вiдвагу та професiйну майстернiсть.

Не заради цього я хочу розповiсти про найдивовижнiшу з твоiх пригод.

Є така людська чеснота, якiй iще не знайшли iменi. Можливо, «поважнiсть», але цього слова не досить. Бо ж з цiею чеснотою поеднуеться також усмiхнена i весела вдача. Ця чеснота, властива зокрема й теслi, який, наче з рiвнею, пораеться з оцупком дерева: обмацуе його, вимiрюе i, без жодноi зарозумiлостi, береться до роботи.

Якось я прочитав захоплену розповiдь про твою пригоду, Гiйоме, i давно хочу поквитатися з тим викривленням твоеi постатi.

Тебе вивели якимось зухвалим, «гаврошем», так нiби мужнiсть полягае в тому, щоб принизитися до школярського скализубства у час небезпеки чи перед лицем смертi! Вони тебе не знали, Гiйоме. Ти не мав потреби брати суперника на глузи перед боем. Коли збираеться на бурю, ти кажеш: «Наближаеться буря». Ти приймаеш загрозу, бо ти ii гiдний.

Я винен тобi, Гiйоме, цi свiдчення з моеi пам’ятi.

Тiеi зими, вилетiвши в рейс через Анди, ти пропав на п’ятдесят годин. Повернувшись iз глибин Патагонii, я прилучився в Мендосi до пiлота Деле. П’ять днiв поспiль ми марно кружляли над гiрським хаосом. Наших двох лiтакiв будо вочевидь недостатньо для пошукiв. Здавалося, навiть сотня ескадрилей за сто рокiв не обстежить безкрае згромадження гiр iз шпилями, що випинаються на сiм тисяч метрiв. Ми вже, були, зневiрились.