Аргідава

Адже в директора обов’язково мають бути ключi вiд пiдземелля, що розташоване пiд його архiвом. І не було такого дня, щоби, минаючи архiв (а вона тепер щодня навмисно проходила повз архiв до школи чи до вчителя музики), вона не думала: «Мене не взяли! Ну нехай. А я доведу!»

З нотатника

Якось я тяжко захворiла на грип, та ще й якийсь нетутешнiй i такий небезпечний, що всiх домашнiх вiдселили вiд мене якнайдалi i що три години «швидка» возила до мене лiкаря та медбрата, вбраних ледь не в скафандри з усiма пересторогами, як у кiно про пандемii.

Лiкар приiздив, фальшиво-радiсним, глухим через маску голосом переконував, що температура за сорок – це значить, що органiзм у мене молодець, що вiн бореться, а те, що вона не падае, температура, так то ж правильно. Та позаяк я тодi не знала, що реанiмацiя переповнена хворими на цей самий грип i деякi вже й не видряпались, а перебралися з лiкарняноi палати на зеленi луги iншого свiту, позаяк я не знала, що неможливо вiд нього врятуватися, позаяк я цього не знала, я жила в тi днi якось окремо вiд мого грипуючого тiла, я просто iнстинктивно скеровувала ту гарячку в потрiбний напрямок, i якось уночi вона наснилася менi, Аргiдава. Вона прийшла до мене сама i розкрила обiйми.

Пожалiла.

Я йшла донизу по викладених з великих пласких каменiв сходинках, спускалася до рiчки з великим важким глеком на плечi, притримуючи його однiею рукою, а другою пiдсмикнула спiдницю – довгу, з домотканого полотна, з жорстким i шорстким лляним фартухом, щоб не наступити на подiл i не спiткнутись.

Я йшла, старанно дивлячись собi пiд ноги, а попереду мене з таким самим глеком крокувала дiвчина – тоненька, гнучка, з вузькою мiцною спиною, довгим, злегка хвилястим волоссям, що вибивалося з-пiд тiсноi шкiряноi стрiчки навколо чола, в грубiй коричневiй сукнi. Вона ступала легко, боса, майже бiгла, пританцьовуючи i наспiвуючи щось, постукуючи ритмiчно по глеку, неначе це бубон. Я застерегти ii хотiла, що там далi, за рогом, крутий спуск, що треба бути пильною, я хотiла гукнути ii, але з горла, як бувае увi снi, не вирвалося жодного звуку, я не могла вимовити анi слова, лише беззвучно хрипiла й задихалася. Я вiдпустила подiл спiдницi, простягла руку вперед, щоб торкнутися плеча дiвчини, але не змогла дотягтися, бо вона бiгла дедалi швидше й стрiмко вiддалялася вiд мене, i я вже не встигала й захлиналася вiд бiгу. Ось-ось вона мала спiткнутися об криво покладений камiнь на розi. І тодi я щосили кинула об землю свiй глек.