Дракон з Перкалабу

Дракон з Перкалабу

Марiанна Борисiвна Гончарова

Украiнська жiноча проза

«Дракон з Перкалабу» – перша повiсть Марiанни Гончаровоi з наскрiзним сюжетом. Це iсторiя життя молодоi прекрасноi жiнки, яка, незважаючи на всi складнощi й жорстокостi долi, вмiе радiти кожному дню, перетворюючи його на неповторне свято для своiх друзiв i близьких. При цьому всi перипетii ii життевого шляху проходять на тлi неповторних карпатських краевидiв, повних вiкових таемниць i чудес. І цi таемницi та дива описанi в книжцi так детально й переконливо, так безпосередньо i реально, що виникае чiтке та хвилююче вiдчуття: носiем усiх цих таемниць, вiщих знань, чарiвного чаклунства е сама авторка – карпатська чарiвниця Марiанна Гончарова.

Марiанна Гончарова

Дракон з Перкалабу

© М. Б. Гончарова, 2012

© М. Б. Гончарова, переклад украiнською, 2016

© Л. П. Вировець, художне оформлення, 2016

© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2016

* * *

Роздiл перший. Веретка

Дорогий читачу, безцiнний мiй читачу.

Скажу вам все вiдразу i чесно, щоб не iнтригувати i не заплутувати… Ця книжка – не детектив i не фантастика. Тим бiльш – не фентезi i не мiстичний трилер… Це, бачте, правда. Все тут написане, дорогий мiй читачу, – абсолютна правда. Авжеж. Гори – правда. Дракон – правда. Мольфари – правда. Владка та ii коротке стрiмке життя – чиста правда. Моя особиста пряма участь майже у всьому описаному нижче – теж правда. А вигадка в тому, що волею своеi уяви я все це вирiшила сплести в строкату веретку.

Чи знаете, що таке веретка? Гарне звучне слово, так. Це домоткана дорiжка, такий килимок. Дбайливi гуцульськi господинi стелили ii на пiдлогу, на лави, зараз уже веретками й дивани накривають, i крiсла. Та куди завгодно зараз ii стелять. Вона нiколи не виходила з моди, оскiльки завжди була поза модою. І ось я зiткала таку довгу цупку веретку з рiзнокольорового яскравого барвистого прядива – одна смужка веселкова, друга – густо-чорна, журлива, далi – смужки iнакшi, поступово перетiкають з одного кольору в iнший, потiм знову пронизуватi барви – червона скажена, бiла нiжна боязка – i знову безрадiсна чорна… Словом, все як у життi, як днi i роки нашого перебування в цьому свiтi.

Колись через вперту мою допитливiсть i прагнення вмiти все я заходилася вчитися ткати на благенькому саморобному ткацькому верстатi. Найважче вдавались усiлякi вiзерунки – треба було забарно вплiтати одну нитку за iншою, суворо дотримуючись малюнка.