Реквієм для Рози

А як можна було любити безлюднi кiмнати, завмерлi меблi, старомоднi люстри, совдепiвськi килими i такий же совдепiвський посуд? А головне: як можна любити вiдсутнiсть живих душ? Там було тихо й сумно, i тiльки лик вiднесених течiею часу зачаiвся вже навiть не в кутку, а лишень в уявi.

Згодом я перетаскав майже всi своi книги й папери у це трохи забуте Богом помешкання й працював тут до упаду. Але то згодом – тодi вже моя дружина мандрувала з психлiкарнi в замкнутий простiр кiмнати, а в моему життi з’явилася Варя, Варочка, Варюся…

Порожнеча завжди заповнюеться.

Послання iз Лубен

Я знав, я вiдчував отим шостим вiдчуттям, яке даеться людинi для того, щоб розчарування не вибивали iз-пiд нiг земну твердь, що нiхто нiяких розкопок у Лубнах вести не буде. Щойно люба донечка впала снiгом на мою розбиту напастю голову й зирнула щенячим поглядом, все стало на своi мiсця, саме на тi мiсця, на яких розкопки загальмували майже сто рокiв тому.

– Вiн блефував, – сказала Галюся, всiдаючись поряд мене на пiдлозi по-татарському.

Ще змалечку вона облюбувала собi цю позу.

– Хто – твiй Ярик, скоробагатько, чи весь ваш унiвер?

– Хтось один iз них, а може, усi. Я нiчого не знаю i нiчого не розумiю. Чому люди брешуть одне одному навiть там, де все дуже скоро випливе на поверхню? Та’, а ти теж брешеш?

– Брешу. Але брешу я досить рiдко, частiше – обманюю.

– Ага, значить, твоя брехня шляхетнiша. Ти це хочеш сказати?

Отак завжди: вона, оця доросла дитина, яка вже ось-ось може й сама принести менi в пеленi онука, заганяе свого батька, тобто мене, в глухий кут, iз якого, не збрехавши, зроду не виберешся.

Я промовчав.

– Слухай, та’, але я привезла якiсь пожухлi листи. Ярик каже, що це робота для таких, як ти. Ти ж у нас любиш покопирсатися в архiвах.

– А де ви iх взяли?

– Не повiриш, нам принесла iх якась дуже стара бабуся iз села Мгар. Ми, як тi дурнi, розбили наметове мiстечко бiля Сули, i в повiтрi витали чутки про розкопки.

«Дiтки, дiтки, а йдiть-но сюди!»

Ми виповзаемо i бачимо столiтню божу кульбабку.

«А хто тут у вас за старшого? Менi треба такого, щоб сильно вчений був i чесний, бо зараз однi шахраi скрiзь».

«Та ми тут усi – сам собi за старшого, – каже iй Ярик. – А нашi вченi в Киевi сидять. Сюди, може, нiхто й не збираеться».

«Шкода. Слабую я.