Крила. Поезії 1980–1990 років

Саме таким подивованим поглядом можна пояснити й такi рядки з вiрша, що дав назву збiрцi «До джерел»: «Я починаюсь звiдти, де рядно / Мене абстрактом матерi зустрiло». Чи не правда, досить дивнi слова: мати i раптом – абстракт? На мiй погляд, це була художня вiдповiдь на жахну офiцiозну кампанiю звинувачень у «формалiзмi й абстракцiонiзмi». Абстрактне/конкретне – нероз’емна пара: вони спiввiдноснi i невiддiльнi одне вiд одного, як «верх» i «низ», «батьки» i «дiти». Що може бути конкретнiшого за матiр: фiзичне вiдчуття ii притаманне живим iстотам на рiвнi iнстинкту.

А людина починаеться, зокрема, i з розумового усвiдомлення феномена матерi, то бiльше – вiтчизни (отже, й абстрагування: вiзерунки на вишивках як давнi абстрагованi символи тощо). І нове художне конденсовано-метафоричне бачення, народжуючись у муках боротьби/взаемодii з традицiею, повертало iй незамулену, першоджерельну суть.

«Ідея фiкс», «Балада про скромнiсть», «Городня балада», «Соната Прокоф’ева», «Цвiркун i море», «Крила» (авторське визначення жанровоi модифiкацii – «Новорiчна балада», але це радше притча) та iншi твори раннього «баладного циклу» то саркастично, то iронiчно, то притчево обiгрували, одивнювали, химеризували, карнавалiзували, зокрема, й тi реально-парадоксальнi ситуацii, коли вустами «народу» осуджувалися мистецькi пошуки в iм’я розвитку його ж таки, народу, естетичноi самобутностi, – не законсервованоi, а природно оновлюваноi.

Поет експериментуе з ритмiкою, метрикою, строфiкою, активiзуе базовану на особливостях фольклорного вiршування тонiку, поновлюе в правах верлiбр, природнi витоки якого сягають говiрного та речитативного фольклорного вiршування (а писемнi – «Слова о полку Ігоревiм»), вдаеться до прозовоi лiрики, до письма на помежiв’i поезii i прози; драматизуе лiро-епiчну поему; запроваджуе жанровий рiзновид «фiлософем» тощо.

Об’еднанi пiд спiльною рубрикою в збiрцi «Балади буднiв» «фiлософеми» можна визначити то як послання, то як притчi, то просто як медитацii.

Схоже – i з «баладами». Як зазначав згодом Л. Новиченко, «свого часу дивувало, чому такi вiршi, як „Балада про вiдро“, „Балада золотоi Цибулi“, „Баладонька-загадонька“ та iн., в яких майже немае дii, фабули i тим бiльш драматизму, – чому вони названi баладами? Хоч е, звичайно, в нього речi, вiдносно ближчi до канонiчних зразкiв жанру.