Крила. Поезії 1980–1990 років

Хоч водночас не бракувало тут i усамiтнених роздумiв над глибинами буття (цикли «В оркестрi мiкрочастини» та «Зоряне iнтермеццо» воднораз ретроспективно вiдсилали i до «космiчного оркестру» П. Тичини та «Intermezzo» М. Коцюбинського).

Схоже – i зi збiркою «Киiвське небо», де поряд iз риторичними «величальними» (хоч вони, як-от «Величальна Грузii», вигiдно вирiзняються на тлi подiбноi продукцii лiтсередняцтва), е взiрцi космогонiчноi лiрики («Таемниця початку»), екзистенцiйнi та сповiдальнi медитацii («Невже боятись забуття? Таж нi!», «Над могилою батька»), спроби осягнення природи творчого акту («Сповiдь вiрша», «Розмова з другом-перекладачем»), роздуми над сумiснiстю «генiя i злочинства» («Мiкельанджело в час облоги Флоренцii», «Ще одна фаустiана»), над родовою закорiненiстю («Голос з-за двохсот лiт», «Таценки», «Сни матерi в мiстi», «Замiсть анекдота»), антикультiвська притча «Кань-Сань-Гу – богиня нужникiв», пейзажнi замальовки, психологiчнi спостереження, iнтимнi звiряння.

Своерiдний синтез епiчностi свiтобачення з напруженим драматизмом i лiричнiстю знаходить вираження у творчостi Драча вiдповiдне родове, видове, жанрове втiлення. Не випадково один з улюблених жанрiв раннього перiоду – балада, яка сполучае в собi всi три родовi первини. А лiро-епiчнi поеми («Нiж у Сонцi», «Смерть Шевченка», «Спрага») е водночас драматизованими. Наступний крок – драматичнi поеми з iх синтетичною здатнiстю поеднувати епiчне, лiричне i драматичне в бiльш розгорнутому виглядi.

Притому поет модернiзуе формозмiстову природу цього канонiзованого ще вiд доби Просвiтництва жанру, який цураеться побутовiзму, тяжiе до романтичноi окриленостi, символiзацii картин та образiв, масштабних узагальнень.

Своерiднiсть «Думи про Вчителя» (1976) – у спробi сполучити документальну основу, «колаж» iз пiдкресленою вище своерiднiстю жанру. Це дало змогу наповнити «колаж» драматичною напругою, поеднати документ i вимисел, конкретнiсть i узагальненiсть, лiризм i епiчнiсть.

І хоч в основу твору лягла реальна доля прототипа, В. Сухомлинського, автор значно трансформував документ, увiв його в художнiй часопростiр, символiзував. Це справдi дума (назва вiдсилае i до фольклорного корiння драматичноi поеми) – про народного Вчителя, про традицii етнопедагогiки, про неоцiненну i постiйно недооцiнювану роль школи, освiти, культури у твореннi майбутнього.