Крила. Поезії 1980–1990 років

Художне навантаження у «Шаблi i хустинi» лягае i на загальну композицiю: збiрка починаеться вiршами «Шабля Богдана Хмельницького» та «Хустина Марii Заньковецькоi, подарована Льву Толстому» i закiнчуеться «Волошкою», з ii iдеею загубленоi людьми гармонii з природою. А посерединi – низка дружнiх послань-присвят i реквiемних мотивiв («Григоровi Тютюннику», «Некрологи ровесникiв спалюють моi очi…»). Поет вiдсвiжуе давнiй прийом сну, наповнюючи його актуальним символiчним звучанням. Дивовижно пророчi сни наснились авторовi вiршiв «Полiт з пергаментом» та «Людиноптахи, птахолюди – ми» 1981 року.

Згодом вони почали справджуватися. Перечитайте iх – вони аж надто сучаснi. Бодай би вже старiли.

Перепрочитання потребуе i збiрка «Американський зошит» (1980) – як погляд не тiльки на «той свiт», а й на «наш», iз загальнолюдських позицiй. «Життя – тенiсний корт на цвинтарi», «Назад до природи», «Божевiльний автомобiль», «Вiльний велосипед», «Двое ввечерi пiшки», – навiть iз цих заголовкiв постае драма усвiдомлення неприродноi ходи цивiлiзацii, потреби повернення до простих, нештучних речей.

І повернення – бодай у «Телiжинцi» (1985) – вiдбуваеться. Так зiйшлися докупи й земляки поета, розпорошенi ранiше по рiзних виданнях. Взятi «з натури», зi своiми справжнiми iменами, вони, здаеться, без особливих типологiзуючих зусиль автора стали втiленням найкращих рис народного характеру: «Є до кого в свiтi притулитись /І молитись, впавши небом в суть…». Лiричний герой уже не квапиться захланно увiбрати в себе свiт «до всiх його глибин», а щемно переживае кожну мить «прицьвохнутого» колись «хлопчиком на белебнi» часоплину, його циклiчнiсть i невблаганнiсть, його розмаiтi прояви).

Так, у вiршi «Горiхового листя запах…» з’являеться нехарактерне для ранньоi лiрики повторення рядкiв-рефренiв, що сприймаеться не як «пробуксовування», а саме як прагнення продовжити, увиразнити неповторне. Зростае саркастична напруга в осудi метушнi, пустопорожньоi балаканини («Я дивлюсь на це фальшив’я слав…», «Облиш трахомудiю в банку чи в трестi…», «Постiйно слухати белiберду…» — збiльшуеться питома вага вульгаризмiв, емоцiйно виправданих, а отже – художньо вмотивованих).

Фiзично вiдчуваеться агресивнiсть зла («Залiзо»), протистояти якому може лише «проста» органiчна життелюбна сила («Мачинка»). У противенствi антично укрупнених стихiй i символiв настае новий етап: «Пiдступае Велика Вода, / Заполонюе всi твоi вежi, / Попiл мокрий лежить / На румов’i лихоi пожежi.