Соняшник. Поезії 1960–1970 років

Вiн стояв i стоiть в одному ряду з видатними поетами другоi половини XX столiття лiтератур народiв колишнього СРСР – такими як Ояр Вацiетiс, Отар Чiладзе, Кайсин Кулiев, Андрiй Вознесенський, Євген Євтушенко, Едуардас Межелайтiс, Давид Кугультiнов… І така його репутацiя цiлком заслужена, вона забезпечена об’ективною цiннiстю кращоi частини його творчого набутку – масштабнiстю звертання до найгострiших проблем сучасностi, вiдчуттям дiапазону iсторii, спраглим iстини драматизмом свiтосприймання, багатством розкутих художнiх форм i динамiкою експериментаторства, експресiею, красою i витонченiстю лексики й стилiстики, загальним високим iнтелектуальним i естетичним потенцiалом.

Іван Дзюба

Соняшник

Із книжки «Соняшник»

1962

Балада про соняшник

В соняшника були руки i ноги,

Було тiло шорстке i зелене.

Вiн бiгав наввипередки з вiтром,

Вiн вилазив на грушу, i рвав у пазуху гнилицi,

І купався коло млина, i лежав у пiску,

І стрiляв горобцiв з рогатки.

Вiн стрибав на однiй нозi,

Щоб вилити з вуха воду,

І раптом побачив сонце,

Красиве засмагле сонце,

В золотих переливах кучерiв,

У червонiй сорочцi навипуск,

Що iхало на велосипедi,

Обминаючи хмари у небi…

І застиг вiн на роки i на столiття

В золотому нiмому захопленнi:

– Дайте покататися, дядьку!

А нi, то вiзьмiть хоч на раму.

Дядьку, хiба вам шкода?!

Поезiе, сонце мое оранжеве!

Щомитi якийсь хлопчисько

Вiдкривае тебе для себе,

Щоб стати навiки соняшником.

Балада про Сар’янiв та Ван-Гогiв

Хата у серцi свiтитися мусить,

Погiдною бути при всякiй погодi.

Стоять Парфенони солом’яно-русi,

Синькою вмитi, джерельноводi.

Мами моi чистi в мелодiях кропу,

В мелодiях гички зеленоросоi,

Призьба тече у вогненну шопу

З-пiд вашого пензля з сипучого проса.

В проваллях чекае розсипчаста глина

Рук ваших чорних, звiтрiлих, гречаних.

І млiе палiтра на згорблених спинах,

Розведена потом в мiшках десятчаних.

Пооранi вiком смаглявi лиця:

Горпини i Теклi, Тетяни i Ганни —

Сар’яни в хустках, Ван-Гоги в спiдницях,

Кричевськi з порепаними ногами.

Снiпки золотистi загачують греблю,

Бо хата блакитна текла б в небеса…

Мамо! Я вашi думи тереблю,

І крапка в баладi моiй – сльоза.