Соняшник. Поезії 1960–1970 років

Руки обплетенi, вуста обпаленi

Глибинними незагнузданими пожежами,

І зеленокоса нiжнiсть пальми

Тебе не схолодить своiми одежами.

Зорi б тобi пiдiйшли за намисто,

Та од захоплення повмирають…

І як ти землi не пiдпалиш, вогниста,

Мiй буйний,

мiй карий,

мiй чорний раю!

Етюд кохання

Кохати – новi землi вiдкривати,

Нюанси свiжi i вiдтiнки новi.

Кохати – це щомитi дивуватись,

Це – задихатись з подиву – любовi.

Це – припадати до джерел незнаних

І дикоi жаги не втамувати.

Порушувати дивовижнi плани,

А потiм дивовижнiшi сплiтати,

Кипiти i згоряти од розпуки

І все спiзнати, все знайти в любовi —

Шалене щастя i пекельнi муки…

Коли не маеш риб’ячоi кровi.

Врубелiвський етюд

Вiн мав печальнi всевидющi очi —

В орбiтах диких голубi дива.

З них свiт буденний, темний i порочний,

На полотнi празничним оживав.

Вiн суть пiзнав. Вiн розтинав основу,

Вiдкинувши ледачу простоту,

І барви дихали п’янким болиголовом,

І бризки сонця стигли на льоту.

Вiйнуло смутком зранених конвалiй

З очей ним не породжених Купав,

І, нiби Демон, в надлюдськiй печалi

Митцевий розум у борнi упав.

І, незмальована, шугала десь жар-птиця,

І глузував кретин з його картин,

Та мудрi очi перейшли границю,

Якоi розум ще не смiв сягти.

Останнiй мiст полковника

Вдарили сурми в маево листя зеленого,

Крила наметiв лячно залопотiли,

Зорi летiли в очi молодо i черлено,

І сон оксамитив непрочумане тiло.

Багнетами хряснули карабiни холоднi,

Сiялась нiч крiзь рожеве решето.

Смачно кричали сколошканi взводнi,

І шикувались солдати нарештi.

Ковтали останнi сонливi шепоти,

Сопiли друзям у теплi потилицi.

В уявi блукали несмiлi прожекти,

У що ця тривога неждана виллеться.

Рiжучи мрево тугою статурою,

Мiсячи порох чобiтьми яловими,

Незугарною рухливою скульптурою

Вирiс вiн перед рядами ямбовими.

Одноокий, на цибатих кривих ногах,

Ведучи на прив’язi штабну свиту,

Вiн темряву бив пiд лопатку i в пах

Хохлацькою скоромовкою басовитою.

Полковник старiв на наших очах

І, втямивши це, холов до образи.

МАВ[1 - МАВ – малий плаваючий автомобiль-всюдихiд.] його пружно i тепло гарчав —

Вiтер пiд пахвами в нього лазив.

Слова конали в терпкiй живицi,

Слова навзаводи йшли в замiс,

Слова наливали тiло по вiнця

Зеленим маревом пiснi про мiст.