Соняшник. Поезії 1960–1970 років

Далеч степова,

І хмарочоси, й гори – ним залитi.

Бунтують хвилi – думи i слова,

І сонце генiя над ним стоiть в зенiтi.

Дно глибшае, i береги тiкають,

Аж небо рве свою блакить високу,

І шторми пiняться од краю i до краю,

Од Ленiнграда до Владивостоку.

З глибин сердець джерела пружно б’ють —

І шумувати морю, не вмирати,

Хай ллють у нього i любов, i лють,

Тривожну шану, жовч гiрку розплати…

Художнику – немае скутих норм.

Вiн – норма сам, вiн сам в своему стилi…

У цей столiтнiй i стобальний шторм

Я кидаюсь в буремнi гори-хвилi.

І частина

Вишневий цвiт

І

Завiрюха стугонiла, вила,

А мороз гострив свiй бiлий нiж,

А Земля, од ляку задубiла,

На вiтрах крутилася скорiш.

Щулились дороги, мерзли хмари,

В сiру безвiсть зносило мiста,

А дуби стругалися на мари,

На труну, на вiко, на хреста,

Петербурзьким шляхом,

по колiна

Грузнучи в заметах, боса йшла

Зморена, полатана Вкраiна,

Муку притуливши до чола.

І намисто сипалось пiд ноги,

Нiби кров змерзалась на льоту.

«Сину, сину», – слухали дороги

Тих ридань метелицю густу.

«Може б, сину липового чаю

Чи калини, рiдному, бува…»

А дорога ген до небокраю —

На дорозi мати ледь жива.

Хурделяе хуга хуртовинна,

Засипае снiгом очi вщерть.

І бiжить до сина Украiна

Одганяти знавiснiлу смерть.

II

Цiлу нiч надворi вие хуга,

Плаче, деренчить в вiконнiм склi.

Нi дружини, нi дiтей, нi друга —

Тiльки гiлка вишнi на столi.

Телеграма вiд полтавцiв. М’ята

Вiе в душу запахущий дим,

Та маленька свiчка тьмянувата

Трiскае i мружиться над ним.

Двi у шафi, що життя досвiтять,

Ну, а там – свiтити вже йому

В завiрюшних, грозяних столiттях,

Серцем розпанахувати тьму.

Нинi вишня бризнула суцвiттям —

В пляшцi тепла гiлочка жива…

Бiль пекучий… І вона, самiтна,

В цвiтi вся, як в думах голова.

Лiг у лiжко. Вiе чи не вiе —

В заметiлях весь життевий шлях.

В свiчцi ледве дихають надii,

І блукають пальцi в пелюстках.

III

Перше марення

Густий туман спадае,

Величезний плац, пiском посипаний,

Де флейта з вихлипом ридае

І барабан гуде, як гнiв невсипний.

Нi – сотнi флейт конають в муцi,

Гуде земля, i товпища народу,

Як зерна у мiшку, в густiй пилюцi

Тривожаться, шумлять до небозводу.

Ярмулки i хустки, шапки, кубанки,

Посивiлi, рудi, iз кучмами, iз струп’ям.

Востанне надриваються горлянки.