Невільничка

– Коли б же сила моя та лiта моi! – промовив Остап, i дуже гiрко йому стало, що не мiцна ще сила його, не великi ще лiта.

Оце якби нам з вами, вам та менi, таке трапилось, то б ми, я та ви, ахнули й зiтхнули (чого поминати маемо, що теж дуже б перелякалися), прийшли додому, поговорили iз сусiдами та й забули, а Остап нi – не забував.

Знов одного разу послав батько Остапа у лiс по дрова. Самi, мабуть, знаете, як то веселенько iхати веселеньким ранком до гаю: сам гай наче смiеться, шумлячи назустрiч вам, – усяке, здаеться, серце радуеться, усяке око тiшиться, а Остап, що погляне, то око його гiрш засмутиться, серденько бiльш принудиться.

Коли от ярок попiд самим гаем, i тiльки що у ярок, кiнь як шарахне убiк, – бачить Остап – лежить при дорозi козак вбитий: молодий, у самому квiтi своему, мiцний, у самiй силi своiй, лежить, згублений навiки. Остап прихилявся й склонявся до його, прислухаючи – не дише, нi.

Якби таке нам, вам та менi, то що ж робити; чи ж се перший випадок лихий? Ми б, ви та я, попотужили, може, й поплакали та й дали собi покiй, а Остап нi – собi покою не давав.

Третього разу випало йому проступити аж у самую краiну од схiд до захiд сонця, вiд пiвдня й вiд пiвночi, i така скрiзь краiна поруйнована, поневолена показувалася, що Остап аж за голову взявсь.

Коли б се ми, ви та я, то б ми пожалкували звичайненько та, загородивши собi якусь придобоньку, у куточку за нию сидiли тихо; а Остап нi – не занедбав.

Не було Остаповi сну, анi вiдпочинку; не було спокою, анi вiдради.

Який жаль його, яка його туга посiдала – ви, дiточки, того не можете й не мусите знати. Наче голос який кликав його, неначе цiла краiна рiдна гукала на його, немов усе лихо людське благало: рятуй, рятуй!

Чи ж то кожного такий голос хоть часочком не покликав? Еге! Чому нi! Та, бачте, iнших багато теж голосiв гукае: «А що тобi буде? А як тобi прийдеться?» Та й поглушають…

Почали люди добрi на Остапа поглядати, почали трохи з його й кепкувати – хто гiрко, а хто любенько, а хто – то й засмутивсь, а хто – то й злякавсь…

Я знаю, що якби з нас, з вас та з мене, почали люди так чи так кепкувати, то б ми засоромились страх, почервонiли червонi пiвонii, усе покинули й втекли, й сховалися; я знаю, дiточки, що якби ми, ви та я, кого такеньки засмутили або перелякали, то б ми хутесенько й заспокоiли; та Остап, бачте, не такий був, – а як вiн був не такий, то не так i робив.

Отже ж, тодi за се почалися йому усякi напастi, бiда та лихо.