Малиновий пелікан

Я допускаю, що Бог у якомусь виглядi, чи зовсiм невидимий i невiдчутний, е, але не можу уявити собi, щоб вiн спецiально пiклувався про мое збереження поза тiлесною оболонкою. Для чого, скажiть, вона була потрiбна, якщо ми можемо обходитися без неi?

Про смерть, як про повне закiнчення життя без будь-якого продовження, я став думати рано, приблизно з дев’яти рокiв. Коли менi було шiстнадцять, ми жили на останньому поверсi чотириповерхового будинку. Тодi чомусь думка про смерть з’являлася менi щоразу, коли, пiднiмаючись чи спускаючись по сходах, я рахував сходинки.

Їх було на кожен поверх по двадцять. Десять до одного майданчика, десять до наступного. Я рахував чергових десять i думав, що ось на десять сходинок у життi менi менше зосталося. Я намагався подумки поправити рахунок i думав: а що як я зайвий раз пiднiмусь на десять сходинок i спущуся на десять, значить, двадцять менi мае зарахуватися в плюс. І мене цiкавив той факт, що якщо я пройду дуже багато сходинок, то i життя мое скоротиться на дуже багато сходинок. І чим бiльше крокiв я зроблю по землi, тим на бiльше крокiв скоротиться мое життя. Виходило, що лiпше взагалi не рухатися.

Коли менi було дев’ятнадцять рокiв, я чомусь думав i навiть був майже певен, що менi зосталося жити не бiльше року. І дуже здивувався, коли дожив до свого двадцятилiття. А потiм настiльки змирився з думкою про смерть, що взагалi перестав про неi думати. І навiть в п’ятдесят шiсть, перед операцiею на вiдкритому серцi, нiчого не думав.

До речi, операцiя була пiд повним наркозом. Менi розпилювали грудну клiтку, з мене щось вирiзали в одному мiсцi, вставляли в iнше, приблизно так чинять з покiйником. І я поводив себе як покiйник, себто весь цей час не iснував. І це був не сон. Бо коли я прокидаюсь, в мене е приблизне уявлення, довго я спав чи коротко. А тут час зовсiм випав i нiяк мною не вiдчувався. Це була тимчасова смерть i зовсiм уже абсолютною буде кiнцева. Так я мiркую, i ця думка мене не страшить, бо я давно до неi звик.

Смерть е нещастям чи радiстю для тих, кому iснування конкретноi людини небайдуже, але для померлого вона просто нiщо.

Ленiнський шлях

Це смiшно, але селище, в якому я живу, досi називаеться Ленiнський шлях. А втiм, у нас у краiнi смiшного так багато, що вже й не смiшно. Радянська влада давно скiнчилася, а символи ii зберiгаються недоторканними, наче хтось усе ще сподiваеться (i хтось насправдi сподiваеться), що вона повернеться назад.