Сто днів. Левіафан (збірник)

– Тепер тут знову немов вiйськовий табiр, – мовив Гайяр.

– Тепер тут знову немов вiйна, – уточнив мiнiстр.

– Авжеж, – погодився Гайяр, – але немов програна.

Вони пiшли по вулицi поряд, як брати, i занурились у нiчний туман, що був наче рiдний iм i невдовзi поглинув iх.

VI

Час бiг невпинно i видавався iмператоровi швидшим, нiж будь-коли ранiше в його життi. Інколи його опановувало прикре вiдчуття, нiби час уже не кориться йому, як давнiше, як багато рокiв тому. «Багато рокiв тому!» – проказав вiн уголос i заходився рахувати, i заскочив себе на тому, що почав думати й рахувати, як старий дiд.

Давнiше вiн сам визначав i спрямовував плин годин, якi мали його мiру та повноту й утверджували в багатьох частинах свiту його iм’я i могутнiсть. Сьогоднi iмператоровi корилися, можливо, тiльки люди, натомiсть час утiкав вiд нього, розпливався i розмивався, тiльки-но вiн прагнув схопити його. Можливо, й люди вже не коряться йому! Вiн лишив iх тiльки на мить. Кiлька коротких мiсяцiв вони не вiдчували його погляду, що приборкував i вабив, твердого i улесливого потиску його руки, грiзного i нiжного, гнiвного i чуттевого поклику його голосу. Звичайно, вони не забули його, – хiба можна забути такого, як вiн? – але вiдвикли вiд нього. Вони жили без нього, чимало навiть проти нього, i то в порозумiннi з його ворогом королем. Люди вже звикли жити без нього. Імператор сидiв сам мiж численних i часто змiнюваних людей i друзiв. Невдовзi приiхали його брати, сестри, мати.

Час минав, ставало яснiше i теплiше, весна в Парижi буяла i пишалась, скидалася майже на лiто.

В саду Тюiльрi пурхали дрозди, вже обережно й поволi поширились пахощi бузку, iмператор, гуляючи самотнiй у саду, заклавши руку за спину i опустивши очi в жорству дорiжок, не раз увечерi чув солов’iв. Весна вже утвердилась. У такi години iмператор думав, що вiн усе життя так уважно стежив за вiчною змiною пiр року, що набув звичку вiдчувати сприятливi або несприятливi нагоди, прихильнi або неприхильнi обставини, зичливий або ненависний настрiй природи, вiдчувати, якi накази виконано згiдно з його намiром, а якi витлумачено хибно. Земля була територiею, небо – союзником або супротивником, пагорб – пунктом спостереження, долина – пасткою, струмок – перешкодою, гора – прикриттям, лiс – засадою, нiч – спочинком, ранок – нападом, день – битвою, а вечiр – перемогою або поразкою. Так просто було давнiше. «Багато рокiв тому!» – думав iмператор.

Вiн повернувся в палац. Хотiв побачити портрет сина.