Сто днів. Левіафан (збірник)

Імператор задоволено дивився в смiливi, молодi та слухнянi очi хлопцiв, нещодавно вперше взятих до вiйська, та в мудрi, вiрнi та вiдданi очi своiх досвiдчених ветеранiв. Їхнi ранцi, шинелi й чоботи видавались мiцними. Чоботи iмператор перевiряв iз подвоеною пильнiстю, майже з любов’ю. Пiд час походу, який вiн задумав, дуже багато залежало вiд чобiт та нiг, майже не меншою, а може, ще й бiльшою мiрою, нiж вiд рук та рушниць. Але iмператор був задоволений i рушницями. Цiвки були щойно змащенi, матово-синi та надiйнi, й полискували лагiдно i грiзно.

Яскрiли вiдполiрованi вiстря багнетiв. Імператор повiльнiше, нiж звичайно, майже замислено ходив помiж застиглими рядами i вряди-годи тягнув за гудзик, перевiряючи, чи мiцно вiн тримаеться, за якийсь ремiнець, за портупею, за шнурок. Пiдiйшов до великого польового казана, запитав, яке м’ясо варять сьогоднi, а почувши, що зварили валаха, наказав, щоб i йому дали шматочок. Пiсля свого останнього невдалого походу вiн не куштував баранини з бобами. Взяв олов’яну ложку в якогось сержанта, лiвою рукою пiднiс до вуст скибку хлiба, а правою – повну ложку, стояв, широко розставивши ноги, перед своiми солдатами, i в кожного, хто бачив, як iсть iмператор, тiшилося серце. Очi свiтилися гордiстю й потроеним голодом. Солдатiв охопила шаноблива побожнiсть, якоi вони нiколи не вiдчували пiд час служби Божоi в полi та церквах, у кожному серцi озвалася святкова, дитяча i водночас батькiвська нiжнiсть до iхнього великого iмператора. Вiн був всевладний i водночас зворушливий. Імператор зайшов у каре i, як i завжди, розмовляв iз солдатами, i знову проказував давнi слова, в силi яких так часто пересвiдчувався: слова про ворогiв батькiвщини, про союзникiв ганебного короля, про колишнi перемоги, про аристократiв i полеглих, а зрештою про честь, честь i честь. Офiцери знову подiставали з пiхов шпаги. Полки знову проревiли: «Хай живе iмператор! Хай живе свобода! Хай живе iмператор!» Імператор знову пiдкинув у повiтря капелюха й вигукнув: «Хай живе Францiя!» – i то здушеним голосом, вiдчувши ще бiльшу зворушенiсть, нiж у темному материному салонi. Вiн хотiв ще когось обняти, перше нiж покинути полки, й шукав пiдходящу кандидатуру. Вiн уже надто часто обiймав генералiв, полковникiв, сержантiв i навiть пересiчних солдатiв.