Сто днів. Левіафан (збірник)

А генералiв та армii вiн здатний перемогти; одне слово, день був чудовий.

А що, власне, за день був сьогоднi? Імператора знову опанував його давнiй забобонний настрiй. Вiн пiдiйшов до дверей, розчахнув iх i гукнув у передпокiй:

– Який сьогоднi день?

– П’ятниця, Ваша Величносте! – вiдповiв слуга Маршандо.

Імператор на секунду злякався, вiн не любив п’ятницi. Треба якось перекрити негативний вплив цього дня, i вiн знав для цього непомильний спосiб, про який не раз розповiдала Жозефiна, його колишня дружина.

Імператор пригадав iм’я непомильноi ворожки на картах, що так часто провiщала майбутне iмператрицi та йому.

– Веронiка Казимир ще в палацi? – запитав iмператор.

– Так точно, Ваша Величносте! – вiдповiв слуга.

– Приведи ii! – наказав iмператор.

Імператоровi видалося добрим знаком, що ворожка ще в палацi. Їi привела покiйна iмператриця Жозефiна. Як i все, що походило вiд неi, стара Веронiка Казимир теж була добра. Імператор виразно пригадував ту гладку стару бабу i з надiею чекав ii.

XVIII

Про колишню господиню, небiжчицю iмператрицю Жозефiну, яка часто з’являлася Веронiцi Казимир у сновиддях, вона зберiгала вдячний i шанобливий спогад. Тодi вона була звичайною пралею, але ще замолоду стала напрочуд доброю ворожкою на картах. Ще коли великий iмператор був консулом, Веронiка Казимир вичитала на картах, що йому судилося носити корону. Вiдтодi ii не раз ушановували, i то бiльшими, на ii думку, почестями, нiж якого-небудь достойника, мiнiстра чи маршала.

Вiд часу до часу вона провiщала майбутне й iмператоровi. Вона була першою пралею iмператорського двору. Веронiка Казимир мала дбати про сорочки з блакитного шовку i мережанi хусточки першоi iмператрицi й про цупкенькi бiлi шовковi сорочки та батистовi хусточки другоi. Долю iмператорського дому вона вичитувала з карт, а iнколи з бiлизни, яку давали iй щовечора. Пiд ii суворим контролем перебували тридцять чотири пралi i обслуга ванних кiмнат. Вона любила вiйськовий послух i за довгi роки служби навчилася мовчати i не ляпати зайве язиком, дарма що вiд природи була балакуча.

Щовечора, перше нiж лягти спати i вже роздавши бiлизну пiдпорядкованим iй слугам i служницям, вона сiдала за великий стiл, що тiеi пори, самотнiй i врочистий, стояв у iдальнi, де вже панувала тиша, – адже iй треба було дуже багато мiсця для карт, – i працювала з кiлькома рiзними колодами, дотримуючись якоiсь складноi системи. Інколи такоi пiзньоi пори збиралися й слуги.