Сто днів. Левіафан (збірник)

На чолi iнших груп, а то й усерединi iх, виступали колишнi сурмачi колишньоi армii, вряди-годи приставляли сурми до вуст i сурмили давнiй бойовий поклик iмператора, сумовитий i простий поклик смертi та перемоги, що змушував кожного солдата згадати про присягу загинути за iмператора, а також про останне зiтхання любоi дружини, яку покидають, щоб загинути за iмператора. Помiж гуртiв i верхи на людських плечах виднiли колишнi офiцери iмператора. Вони похитувались, так, хиталися понад хвилями голiв у юрбi, немов живi людськi корогви.

Офiцери подiставали з пiхов шпаги. На вiстрях шпаг крутилися iхнi капелюхи, мов маленькi чорнi прапори, прикрашенi трибарвними кокардами iмператора i народу Францii. Вiд часу до часу, немов слова, якi не часто доводилось виголошувати, й далi гнiтили серця чоловiкiв i жiнок, вони вигукували: «Хай живе Францiя! Хай живе iмператор! Хай живе народ! Хай живе Батько фiалок! Хай живе свобода! Хай живе iмператор!». І знову: «Хай живе iмператор!» Інколи серед якогось гурту хтось натхненний навiть заспiвував. Вiн спiвав давнiх пiсень ветеранiв, що брали участь у давнiх битвах, пiсень, якi оспiвували прощання людини з життям i ii молитву перед смертю, були проспiваною сповiддю солдата, що не мав часу для останнього вiдпусту; пiсень про його любов до життя i любов до смертi, пiсень, у яких звучали хода полкiв i ляскiт рушниць. Раптом хтось заспiвав давно нечуту пiсню – «Марсельезу», i всi тисячi людей приедналися до того спiву. То була пiсня французького народу, пiсня свободи i послуху. То була пiсня батькiвщини i всього свiту, пiсня iмператора, як i фiалка була його квiткою, орел – його птахом, а синiй, бiлий i червоний кольори – його барвами. Та пiсня надала шляхетностi перемозi i осяяла навiть програнi битви. В пiснi звучав трiумф i його сестра – смерть. У нiй чулися i розпач, i впевненiсть. Кожен, хто спiвав «Марсельезу», ставав могутнiм товаришем i другом тих, кому належала ця пiсня. Той, хто спiвав ii разом iз багатьма людьми, вiдчував свою вiчну самотнiсть, дарма що перебував серед юрби. Адже «Марсельеза» говорила про трiумф i загибель, про еднiсть зi свiтом i самотнiсть кожноi окремоi людини, про облудну могутнiсть людини i ii безперечне безсилля, ця пiсня – спiв життя i спiв смертi. Це пiсня французького народу.

Їi спiвали того дня, коли повернувся iмператор Наполеон.

II

Чимало давнiх друзiв поквапилися назустрiч iмператоровi, щоб зустрiти його ще по дорозi. Іншi приготувалися зустрiти його вже в мiстi.