Автохтони

– Щиро радий, – сказав вiн, – що завдяки моему сумирному запиту ви мали змогу встановити цей факт. А хто вона е, перепрошую? Зiрка? Прима?

– Авжеж. – Шпет iз полегшенням видихнув, круглi плечi опустилися. – Ви ж не в курсi…

– Абсолютно, – сказав вiн. – Я, знаете, в оперному мистецтвi певним чином профан. Аматор.

– Колоратурне сопрано. Брала верхне фа третьоi октави, причому з легкiстю. Уявляете? Вiденська школа. Зiрка, можна сказати. Їi застрелили прямо на сценi, в тридцять дев’ятому. Така трагедiя. Ми нею дуже пишаемося.

Але як вона погодилася? Такий… невидатний захiд.

Незрозумiло було, чим саме пишаеться Шпет: виконавською майстернiстю Валевськоi чи тим, що вийшла така мальовнича трагедiя.

– Не такий уже невидатний, судячи з результатiв. А решта? Художник? Композитор? Автор лiбрето?

Шпет розгладив програмку рукою. На отласних Шпетових лiктях красувалися охайнi вельветовi латки, якi й годиться мати людинi, котра старанно працюе вдома за письмовим столом. Хто iх пришивав? Хатня робiтниця? Донька? Невiстка? Чи е в нього дiти? Онуки?

– Так, лiбрето… У.

Вертiго, i вiн же Петронiя спiвав. Не знаю. – Шпет похитав головою. – Дивне прiзвище, хiба таке бувае? Напевно, псевдонiм.

– Напевно, – погодився вiн.

– І замiсть iменi одне лише У. В нас, в артистичному свiтi, так не прийнято. Уiльям? Улiс?

– Улян? Устин?

– В артистичному свiтi, – твердо сказав Шпет, – немае нiяких Устинiв.

А ось це Шпет даремно. Чудове iм’я для людини, яка вирiшила поставити «Смерть Петронiя». Юстинiанова чума, вбивця святих i королiв.

Прийшла з нiзвiдки, канула в нiкуди. Сто мiльйонiв осiб як не бувало.

– А композитор? Про нього щось вiдомо?

Пахло пудрою, мастикою, гнилою водою у квiтковiй вазi. Шпет коли-небудь провiтрюе кiмнати?

– Ковач, звiсно! Вiн вiдомий. Вiрнiше, був би вiдомий, – Шпет нервово потер руки, – але помер молодим. Дуже молодим. Тодi всi помирали молодими. Практично генiй. Але бiльше не писав для театру. Тож я…

– Розумiю. А костюми та декорацii? Ось, написано.

Баволь, Кароль Баволь.

– Баволь, – промурмотiв Шпет. – Баволь. Щось знайоме, але не пам’ятаю, далебi. З театром вiн теж бiльше не працював. Це напевно.

– А, скажiмо, музей? Краезнавчий? Або художнiй? Як ви вважаете?

– Може бути, – нерiшуче сказав Шпет. – Хоча в них площi маленькi. Хiба що в запасниках. Але до запасникiв вас навряд чи пустять.

– Навiть якщо я пошлюся на вас? Але чому?

– Бо там усе в жахливому станi, i iм соромно! – сердито сказав Шпет.