Автохтони

Пожовкла програмка була прикрашена вiньетками, переважали орхiдеi розкiшно-фалiчних i розкiшно-вагiнальних форм. Були також маски комедii та трагедii у римському дусi, але з подвiйними дiрчастими носами, якi зазвичай малюють у черепiв. Декаданс, такий декаданс.

– Я сфотографую, дозволите?

– Мабуть, – невпевнено сказав Шпет.

Шпет, схоже, боявся, що упливе сенсацiя i вiн, Шпет, знову залишиться сам на сам iз пильними плюшевими альбомами i висохлими квiтами. Безуханними, так. Безуханними.

– Ось цим? – Шпет здивувався.

 – Тепер цим фотографують?

– Інодi. Любителi на кшталт мене. Ви дозволите менi послатися на вас? На ваше зiбрання?

Шпет ледь помiтно розслабився.

– Претор пише, – фотографуючи, вiн вiв далi, переважно з метою заспокоiти Шпета неспiшним струменем розмови, – що в самому прiзвищi його постановники вгледiли Знак. Із великоi лiтери. Сюжет, бачте, з римськоi iсторii, i постановник – Претор. І оскiльки серйозного гонорару вони запропонувати не могли, вони на це особливо напирали.

Тут усе ж таки, ви не ображайтеся, провiнцiя. У Москвi Мейерхольд, конструктивiзм i агiтплакат, у Празi Кафка пише «Замок», а тут усе ще тiшаться квiтами зла i в усьому знаки вбачають. Ну ось, я i завершив.

– Як тепер усе швидко, – зiтхнув Шпет. – Штучки всi цi… новомоднi. А ранiше, бувало, поки свiтло поставиш… Адже вони примхливi, прими, як тiльки що не так…

Шпет говорив саме те, що належить говорити хранителевi устоiв, Шпет не виходив з образу.

Неквапом обрати вигiдний ракурс, розкласти доземнi складки вбрання та заклякнути так на столiття у хмарi тьмянiючого фотографiчного свiтла. Так, вони могли собi це дозволити. А нинi Мережа напхом набита свiтлинами зiрок, заскочених у найнеслушнiший момент. Із вiдкритим ротом. Зi скошеними очима. З неголеними ногами.

– Дякую, – сказав вiн Шпету, який роздивлявся програмку, схиливши лев’ячу голову набiк. Ось на кого схожий Шпет – на Лотмана. Напевно, все ж таки випадкова схожiсть, навряд чи Шпет наслiдував Лотману свiдомо.

 – А скажiть… хтось вам знайомий? Із позначених?

Шпет короткозоро мружився, вдивляючись у вицвiлий готичний шрифт.

– Виконавцi? Нi… О! Так, ось же! Валевська-Нахмансон. Азiя, нубiйська рабиня. Хто б мiг подумати? В якомусь аматорському спектаклi!

Шпет занервував, поклав тонкi блiдi пальцi на програмку, нiби притримуючи ii. Боiться, що вiдберу в нього вiдкриття, подумав вiн. Привласню собi.