Автохтони

А вголос сказав:

– Вам, як iсторику театру, це мае бути цiкаво. Таке вiдкриття.

– Так, – погодився Шпет. І, повагавшись, поклав альбом на обрус.

Зелене на червоному мiнилося та мерехтiло, наче на прапорi держави, що зникла, але не здалася.

– Ось. Але це – тiльки подивитися. Архiв, самi розумiете.

Цупкi, з мармуровим вiзерунком аркушi й справдi були перекладенi найтоншим цигарковим папером. Перегортаючи його, вiн бачив рожевi розмитi подушечки власних пальцiв. Свiт дрiбниць, де ти зараз? Ільф i Петров смiялися зi свiту маленьких речей.

Нерозумнi, смiшнi люди. Свiт маленьких речей – це i е життя. Свiт великих речей зжер вас обох, маленький би не зайняв. Шпет тупцював у нього за спиною.

– Ви польською читаете? Там здебiльшого польською.

Вiн обережно перегортав сторiнки, напiвпрозорi прошарки пахли пилом i чомусь пудрою. Програмки, фотографii-сепiя, жовтi крихкi газетнi вирiзки. Коли вiн вiдгорнув черговий цигарковий шар, пiд ним виявилася блiда висохла фiялка. Мабуть, фiялка.

– Я був в архiвi сьогоднi, – сказав вiн Шпету. – Дивився пiдшивки газет за двадцять другий. І нiхто нiчого. Хоча, здавалося б, такий, як тепер кажуть, новинний привiд! Така знахiдка для репортерiв! Адже на прем’еру запросили весь цвiт мiста.

– Сенсацiя? – Шпет клiпнув. – Оргiя? Це було б у всiх газетах! У всiх! Ви собi не уявляете, якi були тодi репортери! Такi пронози!

Господи, звiдки Шпет викопав таке слово?

– Вони б уже не прогавили! Ви все ж таки помиляетесь. Або великий Претор помиляеться.

Великi, знаете, теж… Але щоб у нас! Отаке… гм, отаке! Про цей театр я знаю все.

Усе ти брешеш, подумав вiн, а вголос сказав:

– А що як цензура не пропустила? Все ж таки образа суспiльних звичаiв. Ну i хтось iз важливих персон, iз тих, хто був на прем’ерi, мiг заткнути роти… пронозам.

– Писаки! – Із розкiшною презирливою iнтонацiею вимовив Шпет. – Перодряпи!

– Саме так! Перодряпи. Й пронози. Так чи iнакше – нiчого. А далi – тиша, як то кажуть. Ну а потiм… Потiм усiм стало не до свiтськоi хронiки.

О! Ось вона.

Шпет, витягнувши шию, визирав у нього з-пiд плеча.

– Постановник мiзансцен i балетмейстер – Густав Претор.

– Боже мiй, – сказав Шпет тремтячим пiднесеним голосом. – Боже мiй! Але дозвольте!

Вiн простягнув альбом Шпету – на обох долонях, як дар. Шпет благоговiйно прийняв. Це було красиво.

– У вас приголомшливе зiбрання, добродiю мiй. Просто приголомшливе. Менi пощастило, що мене направили до вас.