Автохтони

Гастролi, проiжджi зiрки! Тут було багато проiжджих зiрок.

Авжеж, подумав вiн, перевалочний пункт, останнiй прихисток. М’яке пiдчерев’я Європи. Короткi спалахи свiтла перед наступаючим мороком. Гарячкове цвiтiння перед зимовими холодами.

– Мистецтво – це храм, де священний вогонь продовжують дбайливо зберiгати в годину потрясiнь! А вам звiдки вiдомо? Про постанову?

Точно. Шпет боявся, що хтось його на кривiй козi об’iде.

– З мемуарiв Претора. Вiн iм ставив мiзансцени та танцi, там були танцi.

– Претор? – здивувався Шпет.

– Так, вiн був тут. Проiздом до Варшави.

– Не може бути, – приголомшено сказав Шпет. – Звiдки мемуари? Адже вiн давно полишив цей свiт.

Шпет клiпнув блiдими старечими повiками. Шпет нiчого не знав про мемуари. Такий недогляд. І ще Шпет уникав слова «помер». Магiя остороги.

– Помер, так. У Парижi, перед самою вiйною. Пощастило, можна сказати.

Шпет ледь помiтно знизав плечима.

– Але глибоким стариганем, – розрадив вiн Шпета. – Щодо мемуарiв… це, бачте, як сталося… рукопис виплив на аукцiонi, рокiв п’ять тому.

– Пардон?

– Ну, хтось iз правовласникiв виклав мемуари в Мережу. В Інтернет, – пояснив вiн, зустрiвши нерозумiючий молочний погляд Шпета. – І там було про постановку «Смертi Петронiя». Прелюто, до речi. Претор iм так i не пробачив.

– Чого не пробачив? – здивувався Шпет.

– Ну, гм… Це була, як тепер кажуть, провокацiя. Перформанс. Вони на прем’ерi пiдсипали гостям до бокалiв iз шампанським порошок зi шпанських мушок – у дусi Октавii Лiвii.

Цi Sa Majeste la Rose Вiтольда, подумав вiн, лише несмiла пародiя на зловiсну пишноту того, майже столiтньоi давностi, дiйства.

– Претор, певна рiч, плутае все. І дуже себе хвалить. Улюблений учень Петiпа, пiдхопив смолоскип iз заслаблих рук учителя. Так що я, коли про оргiю в театрi прочитав… партер, ложi, подумав, може, знаете, як у старих бувае, еротичнi фантазii.

Даремно вiн це про старих. Шпет теж старий. Раптом у нього теж еротичнi фантазii?

– Нiчого не знаю про оргiю, – iз жалем сказав Шпет. – А Претор… я щось краем вуха… Але гадав, що помилка. Хiба Претор погодився би, в аматорськiй постановцi?

Шпет усе ще тримав альбом на долонях. Наче вагався, чи варто давати таку чудову рiч у чужi руки.

Але ж Шпет навiть не спромiгся вивчити як слiд власне зiбрання, подумав вiн.