Автохтони

Вiн почав вiдраховувати купюри.

– Ви що, з глузду з’iхали? – Старий обурено сплеснув плямистими черепашачими лапками. – Платити не торгуючись? Це ж еврейський ресторан! Ну ось, – вже до офiцiанта, – ось ця шийка, що ви подали цьому пану…

– Так? – iз готовнiстю сказав офiцiант.

– Вiн каже, його бабця краще робила.

– Наскiльки краще?

– Вiдсоткiв на п’ятдесят.

– На тридцять, – сказав офiцiант.

– Його бабця ложила туди сiчений крiп. І не ложила гриби. Скажiть Юзефу, щоб вiн нарештi припинив ложити туди гриби.

– Класти, – сказав офiцiант, – класти, а не ложити. Не треба перегравати. Добре, мiнус тридцять вiдсоткiв. Якi у вашого друга претензii до сочевичноi юшки?

– Жодних, – втрутився вiн. – Я би продав за неi первородство.

– За умови, що Юзеф поклав би туди кайенський перець, а не табаско, звiсно, – пiдхопив старий. – Пряме порушення технологii, коли Ісак пхав пiд носа своему братцю це вариво, табаско ще не вiдкрили разом з Америкою.

– Якщо б там був табаско, Ісав iз Яковом розiбралися б iще швидше.

– Клiент задоволений, але я ж то знаю, де Юзеф бере яблука…

– Ось цього не треба, – сказав офiцiант, – не треба шантажу. Добре, мiнус п’ятнадцять.

Офiцiант поклав перед ним новий рахунок – на третину менший за перший.

– Що ж ви, – докiрливо сказав старий, – як турист якийсь.

– Ви тут схибнулися на своему колоритi. До речi, це в арабiв прийнято торгуватися, бо цiну всього встановлюе Аллах, а не продавець.

– Залишимо нацiональне питання тим, кому нема чим зайнятися. А хто вам рекомендував Юзефа?

Вiн пояснив.

– А, панi Агата. Знаете, вона була безнадiйно закохана в Шпета. Навiщо? Помпезний дурень… Я, щоправда, iнколи думаю, може, вона тiльки вдавала? Щоб люди думали, що вона замiж не виходить через нещасне кохання, а не тому, що ii нiхто не бере.

– Вона викладала музику? – про всяк випадок запитав вiн.

– Вона – концертмейстер. Але вiдразу пiсля вiйни, так, займалася з дiвчатками вдома.

– Облиште, iй щонайбiльше шiстдесят.

– Так. – Старий заклiпав i на хвилину змовк. – Вiрно. Це ii мати давала уроки. В них був великий чорний рояль, i дiвчатка ходили до них додому. Доньки червоного комскладу. Гарнi дiвчатка. Це дивно, але у жорстких, авторитарних, я би сказав, солдафонiв виростають гарнi дiвчатка. Знаете, такi, в бiлих шкарпеточках…

– Скiльки вам рокiв? – запитав вiн.