Автохтони

Вiн був здригнувся, але потiм зрозумiв, що рудий просто представився. Орел, значить, степовий, упир лихий.

– Мардук, – сказав русявий.

– Дуже приемно.

Хоча чого там приемного, коли один – упир, а другий – взагалi мардук?

– Звiдки шлях верстаете, брати? – запитав вiн, оскiльки це було доречно та чемно.

– З Праги, – сказав Упир. – Ну, тобто Амстердам, Брюгге, Прага. Якось так. А ти, брате?

Упир видер у банки хисткого бляшаного язичка, а банку, холодну i злегка мокру, простягнув йому. Вiн взагалi з банок не любив, а любив iз кухлiв.

Йому не хотiлося пива. Хотiлося чаю. Людина нiколи не отримуе те, що iй потрiбно. І постiйно – те, що не потрiбно.

– З Пiтера.

– Ну i як там, у Пiтерi?

– Холодно. Мокро.

Упир кивнув iз якоюсь похмурою задоволенiстю.

– Живий ще, значить, Пiтер…

Упир одним довгим ковтком спустошив свою банку, зiм’яв ii у могутньому кулацi й потягнувся за наступною.

– А ти хто по життю, брате?

Його банка теж раптом виявилася порожньою.

– Мистецтвознавець.

Авангард двадцятих.

– Це ти даремно. Пусте заняття.

Говорив лише Упир. Мардук мовчав. З iншого боку, на те вiн i Мардук. Йому вести розмови зi смертними якось нi до чого.

– Усе скiнчилося. Мистецтво скiнчилося. Бiльше не породжуе новi змiсти.

– Мартинова я й сам читав…

Байкери взагалi повиннi у зграi збиватися, нi? Своi клуби, нашивки.

Вiн простягнув руку за ще однiею бляшанкою, але мовчазний Мардук витяг iз рюкзака пляшку горiлки i скрутив iй голову.

– Нi-нi… менi пива.

– Пива так пива. – Упир знизав плечима i ковтнув iз пляшки.

Вiн дивився, як смикаеться волохатий кадик Упиря, в пляшцi булькотiло й ворушилося, наче самозароджувалося невiдоме життя. Нарештi Упир вiдiрвався вiд пляшки, передав ii Мардуковi та згрiб у жменю залишки чипсiв:

– Пом’янемо мистецтво.

Йому здалося, що лампочка пiд стелею починае блимати. Дрiбно-дрiбно, але дуже неприемно. У кого вiн бачив таку? А, у Шпета.

– Як узагалi мистецтво може породжувати новi змiсти? – Упир поставив порожню пляшку на тумбочку поряд iз порожньою упаковкою з-пiд чипсiв.

 – Ось людина. Ось мозок. Мозок не змiнився з часiв палеолiту. Так?

– Змiнився. – Йому було шкода мозку. – У гiрший бiк. Об’ем зменшився. Я читав, що вiдсоткiв на двадцять, хоча це вже занадто, як на мене. Так чи iнакше, вони у порiвняннi з нами були генii. Генii та красенi. Метр дев’яносто, прекрасний кiстяк, високий лоб. Якби вони потрапили до сучасного свiту, вони б його змiнили.