Автохтони

Тi технiчнi завдання, якi вони вирiшували, для свого часу були революцiйними. Кожне оббите камiння, кожна вискоблена шкура, кожна пастка…

– Ти хочеш сказати, брате, що ми виродилися? – уточнив Упир.

– У порiвняннi з ними – так. Адже ми сидимо на всьому готовенькому. Культура – це протез, власне кажучи. Протез генiальностi.

– Культура давно прогнила, – мрiйливо сказав Упир. – Пара-друга точкових ударiв…

– Це, – мовчазний Мардук покопався у рюкзаку i витяг ще одну пляшку, – за умови, що змiсти породжуе людський мозок.

А якщо змiсти самi по собi, а людський мозок – сам по собi? Не передавач, а приймач. Тодi обмеження знiмаеться, погодьтеся.

У Мардука був м’який iнтелiгентний голос.

Свiтло блимало все частiше, i в цих мерехтливих спалахах свiтло-присмерк йому здалося, що Упир заклав свою лапу пiд ремiнь Мардукових джинсiв.

Вiн десь читав, що якщо свiтло блимае з дуже короткими iнтервалами, мозок просто iгноруе короткi перiоди темряви, наче добудовуючи реальнiсть у момент ii зникнення.

Якщо навколишнiй свiт нам регулярно вимикають на частку секунди, а потiм вмикають знову, хто це помiтить? Ми живемо посеред лакун i провалiв…

– А хто ж тодi породжуе змiсти?

Язик слухався погано… Мабуть, час класти край. І взагалi – скiльки вiн випив?

– Нiхто, – суворо сказав Мардук. – Змiсти iснували завжди. Просто людина кожного разу дотягуеться до якогось певного рiвня змiстiв. Спочатку вона бере тi, що ближче лежать. Потiм – тi, що подалi. Коли-небудь вона вiдростить собi такi ментальнi щупальця, що…

– Небаченi, прекраснi змiсти?

– Так.

І це буде кiнець людства. Тому що для них потрiбен приймач iншоi конструкцii. Надточний. Надтонкий.

– Про це я теж читав. Точка Омега i таке iнше. Фантасти це люблять.

– Чому нi? Що таке осяяння? Луна. Перекинута в минуле луна. В когось налаштування виявилося кращим. У хмарi змiстiв немае анi минулого, анi майбутнього. Лише холодна, сяюча сучаснiсть.

Долоня Упиря остаточно сховалася у штанях Мардука.

Гм…

У головi дзвенiло. Це через лампочку. Свербiло, як зубний бiль. Мерехтить, сверблячи. Свiтло може перетворюватися на звук. Якщо захоче. У проваллях реальностi, коли речi змiнюють смисли, свiтло не е темрява. Свiтло е звук.

– А я думав, що байкери… Ну, що вони не так тiсно спiлкуються один з одним.

– Ось тут ти, брате, помилився. Ми не байкери. Агресивний мiлiтаризм байкерiв нам осоружний. І ось ця iхня… я би сказав, iхня зграйнiсть.