Автохтони

Гадаю, ви були у Воробкевича?

– Я був у Воробкевича. В нього… з головою все в порядку?

– Ви можете абсолютно покластися на Воробкевича. Вiн ложку повз рота не пронесе.

– Але вiн постiйно розмовляе сам iз собою.

– Що ви! Ви все невiрно зрозумiли.

Дiвчина, пухкенька та свiжа, наче Лiотарова подавальниця шоколаду, налила з турки каву у крихiтнi фiлiжанки, поставила холодну воду в запотiлих склянках.

– У Воробкевича, – Вейнбаум говорив, повiльно клiпаючи, немов сонний птах, – повно недолiкiв. Вiн, власне, один суцiльний недолiк.

Маленький, самолюбний, галасливий невдаха. Пройда та жмикрут. Пафосний нiкчема. Але в нього е одна якiсть, що заслуговуе на повагу. Вiн дуже кохае свою дружину.

– Кохав, ви хочете сказати.

– Кохае.

Вейнбаум акуратно пiднiс фiлiжанку до рота – не вадить йому в такому-то вiцi? Втiм, у такому вiцi все вадить.

– Привiз ii з Ленiнграда, втiм, вона говорила «з Пiтера». Тодi в цьому був особливий шик. Адже ви з Пiтера? Ну, ось. Блiда фiлологiчна красуня, останнiй курс.

Мала за розподiлом iхати до якоiсь глушини. Вчителькою, аякже ж. Або – замiж. Замiжнiх вiдпускали з вiльним дипломом. А вiн там, у Пiтерi, мотався на якихось журналiстських курсах. Дотепник. Живчик. Ну й присватався до неi. Все ж таки наше мiсто – не найгiрший вибiр. А в Пiтерi – що? Кiмната в комуналцi. Мама – вчителька, нiяких зв’язкiв, нiчого. Вона погодилася. Приiхала сюди. Ну, ви знаете цю породу. Тут здебiльшого темноволосi, а вона – снiгуронька чистоi пiвнiчноi води. Здалеку видно. Ходила холодна, гордовита. Вiн з неi пилинки здмухував. До газети влаштував, до вечiрки. Спочатку коректором, потiм редактором. Варте заздростi мiсце, як на тi часи. Але – не прижилася тут. Не полюбили ii, розумiете? Що не скаже – все невлад. Тут всi один одного знають. Ой, здрастуйте! Як мати почуваеться? Ой, молодшенький точнiсiнько в бабусю. Інша б пустилася на всi заставки, ну, щоб, помститися, знаете, як жiнки помщаються. А ця – нi. Була йому вiрною, уявляете? Воробкевичу – вiрною! Але замкнулася в собi, гидливо вiдсунулася. А тут вiн ще захопився живописом, став вештатися з художниками, тертися бiля них, прицiнюватися… Знаете, як це бувае, коли чоловiк нещасливий, особливо якщо до того ж уже не молодий – вiн починае збирати колекцiю. Все одно – чого. Хоч сiрникових коробок. А картини – це ще й престижно. До того ж художники – це дуже ненадiйний народ, за ними постiйний нагляд потрiбен.

– Вiн що – стукав?

– Що ви. Просто iнформував.