Автохтони

Вiн уже знав, що друга половина прiзвища сама собою, невiдчутним чином вiдвалилася.

– І?.. – той же тоненький голос.

Вихiд свiй вона обставила красиво. Вправна акторка, не припиняе грати навiть у себе вдома. Напевно iстеричка. Усi вони – iстерички.

– Дозволите пiднятися?

Вона не вiдповiла. Боiться незнайомих людей? Навiщо тодi вiдчинила? Нi-нi, це мiзансцена: вiн – унизу, в напiвтемрявi, вона – нагорi, у свiтлi, напружене мовчання, ледве чутне порипування мостин. У старому будинку завжди е такi крихiтнi звуковi примари, сумна месмерична луна, шепоти та шерехи, що залишилися вiд колишнiх жильцiв.

– Так, – сказала вона нарештi, – так, авжеж.

Поки вiн пiднiмався сходами, вона вiдступала. І нарештi темний вощений паркет мiж ними лiг, неначе озеро, в ньому плавали плями свiтла вiд старовинноi бронзовоi люстри.

– Так? – повторила, цього разу з акуратно дозованою питальною iнтонацiею. Голосом вона володiла пречудово.

Негатив змiнився позитивом – на тлi темного вiкна вона здавалася дуже бiлою, не просто бiлою – срiблястою, як рибка-верховодка, – i такою ж гладенькою.

А волосся так i залишилося дуже чорним, смоляним. Каре, а-ля двадцятi. «Бродячий собака», довгий мундштук, кокаiн, завiрюха…

– Я чув, як ви спiвали Іоланту, – сказав вiн, аби щось сказати, – на репетицii…

– Так, – погодилася вона.

Вiн глибоко вдихнув i зробив ще кiлька крокiв. Вона стояла, упершись у пiдвiконня, i, щоб не сполохати ii, вiн знову зупинився, цього разу посеред кiмнати.

– Я, напевно, повинен представитися.

 – Вiн перенiс вагу з однiеi ноги на другу i зiтхнув. – Розумiете, я роблю розвiдки… певним чином…

– Знаю, – сказала вона спокiйно, – менi Шпет сказав. Що ви обов’язково прийдете.

Ну так, звiсно, адже вони тут усi одне одного знають…

Шпет i Воробкевич говорили самi, йому залишалося тiльки пiдтакувати, а ця перетворювала мовчання на напружену захоплюючу драму. «Карл Бехштейн» бiля стiни, потерте шкiряне крiсло, на гнутiй спинцi вiденського стiльця мереживний чорний лiфчик… Цiкаво, лiфчик – теж частина експозицii? Чи вона просто забула його прибрати?

– Цей портрет… тiеi Валевськоi?

– Так, – сказала вона i знову замовкла.

– А… хто писав?

– Ерделi. Це оригiнал. Там, унизу, – копiя.

Судячи з цього бюстгальтера, не такi вже й маленькi в неi груди. Чорт, не про те думаю.

– Насправдi там, унизу, все пiдробка. Ну, майже все. Знаете, як бувае, коли нiчого не залишилося, – вiдновлюють за свiтлинами, за розповiдями.