Автохтони

Таксiвка, обливши на прощання малиновим свiтлом, покотила далi, туди, де перспектива зводила на клин паралельнi ряди чорних дерев. Снiгова каша iз тихим шурхотом обрушилася до чорноi колii. Вiн провiв рукою по чавунному стовпчику, намацуючи кнопку дзвоника, i долоня вiдразу ж стала мокрою та холодною. Кнопка теж була мокрою та холодною. Незрозумiло, працюе чи нi. Звiдси не чути. Але, так, ось воно – тихе клацання, i хвiртка м’яко подалася пiд долонею.

З-пiд гравiю садовоi дорiжки при кожному кроцi вичавлювалася вода.

Вiкно висiло в мокрому повiтрi, наближаючись iз кожним кроком.

Фестончасте бляшане пiддашшя, сходи… Слизько, зараза, так i навернутися недовго. І вiдразу ж пiд пiддашшям запалилася лампочка. Мряка крутилася в конусi свiтла, немов зграйка мошви. Вiн ретельно витер ноги о ребруватий порiжок, i ще одне тихе клацання винагородило стараннiсть: дверi вiдчинилися, i так само, сама собою, засвiтилася лампочка у вiтальнi. Фотоелемент? Напевно, але вiн подумав про зачарований замок.

Принц, який порушив усамiтнення полоненоi красунi. Або вiдьми.

У вiтальнi стовбурчилися рогами тонетiвськi вiшаки, у плетеному високому коробi купою мертвих звiркiв громадилися ганчiрковi капцi, з тих, що пiдв’язують до щиколоток на зразок личакiв, а вони все одно розв’язуються i човгають паркетом, плутаючись у ногах. Саме цього музейнi працiвники й домагаються, позаяк ненавидять вiдвiдувачiв, що приходять до тихих залiв i заважають жити.

Цей будинок не прикидався музеем.

Вiн i був музеем. Вхiд до вiтальнi позначався двома стовпчиками iз латунними макiвками й оксамитовою линвою, що провисала мiж ними. За линвою панувала цiлковита темрява: анi промiнчика, анi проблиску лiхтаря. Фiранки на вiкнах? Можливо, навiть оксамитовi фiранки? Крученi мармуровi сходи вели на другий поверх, i бiля iхнього пiднiжжя не було нiяких стовпчикiв.

Там, нагорi, прямокутник свiтла наче стрiмко прорiзали невидимими ножицями. Колись давно в курортних лiнивих мiстах на сонних золотавих набережних умiльцi рiзали ось так, iз чорного паперу профiлi нiжних замовниць… Дивне, майже забуте мистецтво.

Ножицями – раз-раз!..

Свiтло кололо очнi яблука. Вiн блимнув.

– Ви до мене?

Голос тихий, майже дитячий. У неi ж мае бути сильний, глибокий голос! Сопрано. Можливо, мецо-сопрано. Свiтло вигризло ii постать з краiв, було видно тiльки, що на зрiст вона невисока.

– Я хотiв би поговорити з панi Валевською. Янiною Валевською.