Автохтони

Немов би хтось, хто розставив меблi та розвiсив картини та свiтлини, понахапував, що потрапило пiд руку, махнув цiею самою рукою i сказав: а, нехай собi!

Музейна вiтрина – фанера, шпон, а ось бюро добре, iнкрустоване перламутром i слоновою кiсткою, i букет воскових квiтiв пiд скляним ковпаком непоганий, тепер таких, вважай, i не знайдеш. Вьорджинель. Купка старих нот. Гарна копiя того, горiшнього портрета, нефахiвцевi й не вiдрiзнити. Молода темнокоса, темноока жiнка у мантильi. Вочевидь, у ролi Кармен. Чорний кучерик на скронi.

Глибокий викот кокетливо прикритий пишною трояндою. Схожа на цю, на Янiну? Незрозумiло. Вона попливла до високого вiкна, вiддзеркалення на вощеному паркетi ледве встигало за нею, розсмикнула важкi оксамитовi портьери, втiм, незрозумiло, навiщо. Ззовнi стояла цiлковита темрява, вiн розрiзняв лише парнi вiдображення лампочок бронзовоi люстри. Навiщо вона його сюди потягла?

– Хочете подивитися на Ковача? – Вона знову попливла, цього разу до вiтрини. Босi ступнi залишали на паркетi вузькi слiди, що танули, начебто вона бiгла по льоду.

Пiд склом iз коричневих твердих свiтлин посмiхалися незнайомi чоловiки в сюртуках i жiнки в блузках iз рукавами-буф. Із чорно-бiлих – чоловiки в сюртуках i жiнки в жакетках i маленьких капелюшках. Чоловiча мода змiнюеться повiльнiше. Тепер бувають такi обличчя? Такi маленькi злi жiночi губи? Такi опуклi високi лоби?

– Шпет ходив, випрошував. Був згоден на копii, на знiмки знiмкiв. Але я вiдмовила. Нехай усе буде тут. Якщо е в усiх – який же це музей?

Наймолодший, найвищий, найширокоплечiший, комiр бiлоi сорочки-апаш вiдкривае мiцну шию, пасмо волосся падае на високе чоло, стоiть трохи осторонь.

Темно-русявий? Брюнет? На свiтлинах волосся зазвичай темнiше, нiж насправдi. Вiдкрита посмiшка, свiтосяйна чарiвнiсть юностi.

– А це? Ваша… прабабуся, так?

Молода жiнка в жакетцi, на плечах лисяча горжетка, звiряча мода. Чiткi дугоподiбнi брови, хвилясте коротке волосся. Маленький рот на свiтлинi був чорним, наче вона iла вугiлля.

Поряд худорлявий чоловiк у круглих окулярах, навiть на поганiй свiтлинi видно, що обличчя в нього добре, трохи розгублене, як бувае у дуже короткозорих людей.

– З чоловiком? Нахмансон? Інженер-путiець?

– Ви добре пiдготувалися, – сказала вона. – А з Ковачем вони познайомилися, коли ставили якусь аматорську виставу. Кажете, це була «Смерть Петронiя»? Я не пам’ятаю.

– Нiхто не пам’ятае. Вiн справдi був генiальним?

– О так! – Вона знизала плечима.