Автохтони

 – Принаймнi так кажуть. Адже нiчого не збереглося. Анi нотних записiв, нiчого.

– А що з ним сталося? Менi казали, вiн загинув.

– У тридцять дев’ятому. Вiн пристав до повстанцiв i загинув зi зброею у руках, захищаючи незалежнiсть своеi краiни, – сказала вона офiцiйним голосом. Напевно, копiювала екскурсовода, який вдень водить тут екскурсii.

– А… Нахмансон?

– Тодi ж. Прийшли Совети, i його розстрiляли. За саботаж.

Вона говорила сухо, наче пiдкреслюючи: ти просто чужинець, сповнений цiкавостi, а ми не любимо чужинцiв.

Смерть приносять саме чужинцi.

– Саботажу насправдi, звiсно, не було?

Вона помовчала. Гарячково, переривчасто зiтхнула.

– Хочете знати, як усе було насправдi? Насправдi це довга iсторiя.

Вiдскочила вiд вiтрини до обтягнутоi оксамитом козетки з левовими лапами-нiжками й табличкою «Сидiти забороняеться». Сiла, закинувши ногу на ногу. Опуклi, акуратнi нiгтi. Як мушлi. Й фарбованi перламутром. Усе в нiй було якесь водяне, наче вона грала в русалку, яка через пiдводну нудьгу грае в земну панянку.

Охопила колiно руками. Блiдi маленькi руки.

– Я люблю довгi iсторii, – сказав вiн i, присунувши тонетiвський фотель, сiв навпроти. Там теж була табличка «Сидiти забороняеться», але вiн ii проiгнорував.

Знову зiтхнула. В ямцi бiля початку шиi пульсували тiнi.

– Я теж. Але мало хто хоче слухати. Напевно, тому, що всiм i без того все вiдомо. Про пострiл у театрi. Це е навiть у путiвнику. Цю iсторiю в нас дуже цiнують. Ми нею пишаемося.

Вона, можна сказати, окраса мiста.

Ретельно дозована порцiя отрути.

Вiн миролюбно сказав:

– Є такий рiзновид культурного канiбалiзму. Нещастя, особливо мальовничi, стають загальним надбанням. Тим бiльше, це й справдi вже iсторiя.

– Так. Але ця iсторiя й справдi сумна. Вона про вродливу, удачливу, талановиту та щасливу жiнку, яка кохала свого чоловiка. І ось одна влада заступила iншу. І прийшли новi, чужi, страшнi люди. І цi чужi люди зруйнували та доламали те, що не встигли зруйнувати та доламати попереднi чужi люди.

Коли якась влада тримаеться довго, можна знайти якiсь шпарини, нори, де можна сховатися i навiть спробувати бути щасливим. Але в нас жодна влада не трималася довго. Розумiете?

– Так. Можна спробувати. Бути щасливим. Багато хто намагався.

– Спочатку вони розстрiляли своiх же. Тих, хто тiкав сюди у двадцятi. Просто про всяк випадок. Потiм узялися за мiсцеву iнтелiгенцiю. Специ, так вони говорили.