Автохтони

І без маски.

– Я спiвак, – сказав Леонiд iз сумом, – не лицедiй. Спiвак.

– Хто б сумнiвався. Йди до зали. Будь ласка. Потiм поговоримо.

«Ось тобi жовтець, ось волошки, ось мiмози, ось i троянди, i левкою квiтки; лiлii, конвалii, чари весни, бальзамiни та жасмини, аромату сповненi», – лунало з-за дверей. Чи то цей нещасний фармацевт Мiллер так бездарно переклав, чи то воно в Герця так i було, вiн не знав. Бальзамiни та жасмини, Господи Боже ж ти мiй.

Леонiд гiрко махнув рукою i поплентався назад.

У дверях вiн зачепився дзьобом за одвiрок, стишено матюкнувся i зник у мороцi.

– Коротко концепцiя е такою, – Вiтольд пiдгорнув рукав замшевого пiджака i заклопотано поглянув на годинник. – Коротко. Присядемо?

Вiн подумав, що Вiтольд е старшим, нiж здаеться. Просто слiдкуе за собою i дотримуе неформального стилю в одязi.

Вони сiли на банкетку, вкриту кармазиновим плюшем. Жiночi голоси за напiвпричиненими дверима й далi з захопленням кльочили про жовтець та волошки.

Сопрано, мецо-сопрано.

– Уявiть, – Вiтольд пiднiс голос, – зачарований замок. Ну, палац Іоланти. Вродливi люди, яскравi шати, зеленi, червонi, й троянди, троянди всюди. Квiтуча складнiсть середньовiччя, розумiете? І ось вона… Вона слiпа, бо краса – лише навколо неi, а за огорожею, ну просто кошмар за огорожею, розпад, тлiння… Зовнiшнiй свiт, вiн iй огидний, розумiете? Вона своею слiпотою наче вибудовуе навколо себе заповiдний рай, дивний сад, куди немае доступу брутальнiй реальностi.

Безгрiшне легке життя, вона й сама каже, мовляв, чого це ранiше не знала я анi туги, анi горя, анi слiз, i всi днi плинули, бувало, серед звукiв небесних та руж? Це ж усе – в передчуттi грiхопадiння, у передчуттi жаху. І сама вона – в бiлому й золотому, i промiнь прожектора пливе за нею, i прекрасне, прекрасне обличчя! І коли тенор iз баритоном, ну, iз цим нехлюем Леонiдом, ви ж бачили його, вони… ну, жахливi просто потвори, в чорному, коричневому, незграбному, в страшних масках… І Водемон – потвора, й Робер, i посланець, i сам король. Вони з’являються в заказаному вертоградi, цi двое, баритон спiвае про Матильду…

– Не люблю цiеi арii.

– Хто ж ii любить! Утерта, нав’язлива, агресивна. Ще б пак. Вiн же нелюд. Монстр! Обидва вони – нелюди, тiльки вони самi про це не знають, розумiете? Вони думають: все як треба.