Автохтони

І тут вони потрапляють до цього саду, i замок зачарований, i ось Водемон освiдчуеться iй у коханнi й розумiе, що вона слiпа – вона обмацуе його обличчя, торкаеться його пальцями i знiмае з нього маску… Не вона прозрiвае – це кохання робить iз нього людину. Вона, Іоланта, здобувае зiр, щоби змiнити цей свiт, i вона його нiбито промальовуе довкола себе – ну, пiдходить до кожного i знiмае маски. І пiд ними – прекраснi, прегарнi обличчя. Ось така концепцiя. Ви пишете?

– Я запам’ятаю. А коли прем’ера?

– Ми нею i закриемо сезон.

«Іолантою». Розкiшна прем’ера, штахети ув’емо живими трояндами. І парфумами, Sa Majeste la Rose, побризкати в партерi, ну хоча б на прем’ерi… Щоб такi райськi, райськi пахощi. У найпатетичнiший момент згори з люка на глядачiв – трояндовi пелюстки. Це буде дещо особливе. Стилiзацiя, сецесiя, art nouveau, все таке рослинне. І чорнi радикальнi фiгури в масках. Як начебто чорний квадрат Малевича напав на панянок Мухи. Ось так приблизно.

– Цiкавий задум, – погодився вiн i подумав, що ось скiльки не пнемося, а все виходить безнадiйно провiнцiйним.

 – У вас вперше ii ставлять, «Іоланту»?

– Ще б пак. Перша «Іоланта» за сто рокiв. Направник в одинадцятому приiздив. За найвищим запрошенням. Диригував «Іолантою» та «Орфеем i Еврiдiкою». Жодних експериментiв, чиста класика. Направник, знаете, новацiй не пiдтримував.

– Шкода. Я саме авангардом займаюся.

– «Іоланта» жодним чином не авангардна була, я ж кажу. Це ми вперше так. Новацiя.

Якщо вам щось з iсторii, це до Шпета. Вiн за совка завлiтом працював. Зараз на пенсiю пiшов нарештi. Афiшi старi збирае, вирiзки газетнi. Нiби книгу писати збираеться.

Вiтольд дуже хотiв йому догодити. Ще роздратуе журналiста, а той вiзьме i напише щось злецьке. Або навiть гiрше – нiчого не напише.

– Як ви гадаете, вiн не вiдмовиться прийняти мене? Шпет?

– Із моею рекомендацiею – нi, – поважно сказав Вiтольд.

Старий хрiн безперечно буде у захватi, якщо хто-небудь iм зацiкавиться, але декоруму дотримуватися треба.

І Вiтольду приемно, що посприяв. Вiн пiдвiвся.

– Ну що ж, Вiтольде Олеговичу, дякую, це й справдi дуже цiкавий, е-е-е… задум. Хоча менi тут ось що спало на думку, може бути й iнша iнтерпретацiя. Радикальнiша. Коли вони виходять на сцену, вони всi – красенi. Водемон, i Робер, й усi iншi. Вона не бачить iх, проте знае, що вони вродливi, що довкола – прекрасний Божий свiт. Їй усi так кажуть – вiн прекрасний.