Автохтони

Ось тобi жовтець, ось волошки… Вона торкаеться цих квiтiв, вони нiжнi, й аромат, i все таке… Бальзамiни та жасмини. І ось вона гладить пальцями обличчя Водемона, вона знае, що вiн вродливий, вона кохае його. А тут батько-король напосiдаеться, що, мовляв, стратить ii коханого, значить, якщо вона не захоче бачити, якщо не прозрiе… Бреше, ясна рiч, але вона ж не знае. І вона у вiдчайдушному зусиллi прозрiвае: вона ж кохае! І бачить страшне свiтло, нестерпне, грiзне каральне небо i людей навколо. І ось, практично у фiналi вже, коли вона спiвае «Хто це? Я не розумiю?», а цей ii мавританський лiкар вiдповiдае: «Люди», – вони раптом усi, всi вдягають маски потвор.

Вона опиняеться у колi потвор. Вони були вродливими, тому що вона була слiпою, розумiете? І сад довкола перетворюеться на жахливе пустирище – приходять робiтники сцени, служники, i всi цi квiти, всю цю красу забирають до iржавих ящикiв. Бетон, труби… Нiчого цього не було, анi квiтiв, анi саду – тiльки в ii уявi, розумiете? А довкола – бруд, мерзота, огиднi пики. Монстри. І цьому вашому нехлюевi, ну, той, який Робер, баритон, Леонiд, так? Йому не потрiбно буде спiвати в масцi, адже в масцi дiйсно дуже незручно спiвати.

Вiтольд замислено покусав губу, дивлячись перед собою. Потiм невпевнено сказав:

– Як на мене, це все ж таки занадто радикальне трактування.

– Так, але галас забезпечено.

– Галас забезпечено, – зачаровано повторив Вiтольд.

Із зали хвилями напливала музика. Вiн спускався сходами, i його переслiдувало чисте сопрано.

Нi, нi! Я iх не знаю!..

Тут не була нiколи! менi страшно!..

Де ти, лiкарю? Страшно!

В кiльце мене стискають… щось падае…

Так нiби все обрушитися прагне…

Я гину!.. Лiкарю! Врятуй мене!

Денне свiтло здалося дуже яскравим.

* * *

Крученi сходи, тхне котами i трохи каналiзацiею, важкi дверi, коридор. Хiба що по стiнах не плакати з космонавтами, а афiшi, безлiч афiш, вiд зовсiм пожовклих, iз крихкими краями та вiньетками, до пiзнiх радянських iз квадратовим шрифтом.

Шпет, сивий, в атласному халатi, у вельветових пiжамних штанах, здавався актором, запрошеним на роль старого театрала. За совка були такi завлiти?

– Вiтольд Олегович дав вам найсхвальнiшi рекомендацii. – Голос у Шпета був оксамитовий, поставлений, але, як i у Вiтольда, невловно баб’ячий. Акторство, демонстративнiсть. І ще нестача чоловiчих гормонiв. Вiк.

У коридорi вишукалися в ряд неношенi капцi.