Одного разу на Дикому Сході

– Ах ти ж тварюко! Я тобi дам солдатом Червоноi армii командувати! Суко! – вибухнув Жникiн i кинувся до Мiри, щоб схопити ii за дрiбнi кучерики, стягнути з воза i бити, бити, бити. Але Чет нагнав коня i вiз заторохтiв до села, де знаходився штаб. Вiстовий поiхав поруч. Жникiн вилаявся i повернувся до полонених.

Позаду воза матрос знову сказав про караючу руку свiтовоi революцii та пролетарський суд, про заслужене покарання. Далi пострiли. Не залп, а по одному, з маузера матрос стрiляв полонених, що стояли навпроти викопаних власноруч могил.

Коли Жникiн убив усiх, солдати закинули до могил руки чи ноги, що стирчали з ями, потiм почали прикидати земелькою.

– Зовсiм Жникiн з катушок зiрвався, – сказав вiстовий, а сам все дивився на Мiру, в якоi сукня задралася вище колiн. Ноги тонкi, гарнi ноги. Вiстовий аж за губи себе кусав.

– Ага, хоч на ланцюг саджай матросика, – погодився Чет.

– Це вiн пiсля Вовчоi дивiзii. Тодi ж весь загiн балтiйських морякiв побили. Йому пощастило вижити.

Тiльки ж потiм сам отаман Куделiн на спинi величезну зiрку вирiзав. Так що Жникiн тепер нiколи не роздягаеться, навiть у баню ходить у сорочцi. Пiсля полону присягнувся вiн за кожного загиблого товариша по п’ять контр на той свiт вiдправити. Вже, кажуть, сiмнадцятьох вiдомстив, – сказав вiстовий i закивав головою в захопленнi. Чи то Жникiним, чи то Мiрою, що сидiла з вiдсутнiм виглядом i дивилася невiдомо куди, виставивши голi колiна.

Матрос Жникiн олiвцем робив записи у маленький блокнот.

Шiсть рисок – по рисцi за кожного вбитого.

– Ваня Тепляков, вiдомстив я тебе! Покойся з миром i чекай революцiйного воскресiння, коли пiдведуться з могил всi революцiйнi героi, щоб жити у раю свiтлого майбутнього! – урочисто проголосив Жникiн. Солдати, якi закiнчували закопувати могили, дивилися на нього з переляком. Матрос же сховав блокнот i замислився. Подумки перераховував усiх убитих товаришiв, щоб не забути, щоб серце не охолонуло до помсти.

– А чого ii в штаб везуть? – спитав Чет i кивнув за спину, де сидiла Мiра.

– Та не знаю. Може, полоненi щось розповiли.

– Полоненi? – спитав Чет, i Мiра почала прислухатися.

– Ага. Узяли трьох вранцi. Офiцери. У селянський одяг переодяглися, але ж руки бiлi, нiжнi, не бувае таких рук у мужикiв. Ось iх i впiзнали, арештували, допитують тепер. Один вже помер, – посмiхнувся вiстовий, а сам вирячився на рот Мiри, на припухлi пiсля удару губи.