Одного разу на Дикому Сході

Так дивився, що аж плямкав, а сам не помiтив, як боса нога Мiри пiд соломою потроху просувалася вперед, аж поки не вперлася у Четову спину. Їi пальчики залоскотали його. Обидва посмiхнулися. Вiстовий цих iгор не помiтив, вiн все дивився на припухлi пiсля удару Жникiна губи Мiри. Потiм вiдвернувся i хрипко сплюнув. Ач, яка принцеса! Це тобi не байдужi коровуватi медсестри зi шпиталю, з якими кохатися аж нудно. Ось ця панночка, вона мертвого пiднiме, мабуть, знае всякi фокуси панськi, про якi бувалi товаришi розповiдають.

Вiстовому було двадцять рокiв, природа в ньому буяла, i серце охоплював тривожний неспокiй. Вiн дивився i дивився на Мiру, йому схотiлося почути ii голос.

– Наче щось там про скарби якiсь казали. Щось ти знаеш про скарби, га, красуне?

Мiра мовчала, дивилася собi у степ, щось розумувала, посмiхалася, а ще лоскотала пальчиками Четову спину.

– Та ти i сама скарб, – посмiхнувся вiстовий i зазирнув Мiрi в очi. Злякався ii погляду, нагнав коня, вирiвнявся з Четом, схилився до нього.

 – Чуеш, може, давай звернемо? Он там ярок е, колодязь там, кущики. Давай звернемо!

– Навiщо? – наче не зрозумiв Чет.

– Водички попити. З нею, – засмiявся хрипко вiстовий i кивнув Четовi за спину, подивився на Мiру. – Хочеш же водички, красуне?

Мiра не вiдповiла, вiстовий засмiявся i продовжив:

– А то ж це неправильно. Офiцернi усякоi давала, контрi та буржуазii, а нам, бiйцям робочо-селянськоi Червоноi армii, хiба не можна скуштувати це добро? Хiба не заслужили ми кров’ю все, що побажаемо? Заслужили! Наша вона, маемо ми право! І ти, брате, не дивися, що вона худа.

Ти тiльки в очi iй глянь, то вiдразу зрозумiеш, якi там чорти водяться, – вiстовий збуджено засмiявся i хрипко задихав. – Ти не думай, я у бабах розбираюся. Я в Одесi служив, там не в один публiчний дiм ходив, то знаюся. Оця краля, вона сильно може чоловiка порадувати. Такий рай влаштувати, що на все життя запам’ятаеш. Все одно ii сьогоднi-завтра до стiнки! Мусимо ми скуштувати мед цей. Нумо, звернемо до ярку!

Чет мовчав. Вiз торохтiв степом, на ямi струснулася i голова Чета. Вiстовий сприйняв це, як згоду.

– Ось i добре! А то як же таку красу червакам вiддавати, мусимо i скуштувати панських наiдкiв! – захвилювався вiстовий, пригальмував коня, порiвнявся з Мiрою. – Ну що, красуне, поiдемо водички попити у ярок. Там покажеш нам, як панiв-офiцерiв ублажала, що вмiеш робити, аби чоловiкам приемно було.