Одного разу на Дикому Сході

Ага?

Спитав, на неi вирячився, ноги так стиснув, що аж кiнь фиркати почав.

– Ой, дивися! – Мiра зробила великi очi i подивилася кудись вiстовому за спину. Той здивувався, вiдсахнувся вiд дiвчини, озирнувся. А Мiра пiдхопилася з возу, вихопила у вiстового шаблю i з одного удару знесла йому голову. Тiльки кров i бриснула. З переляку кiнь став дибки, скинув тiло i поскакав геть. Мiра спокiйно витерла шаблю об сiно. Чет навiть не озирнувся подивитися, що воно дiеться. Тiльки посмiхнувся i закрутив головою.

– Ну то й що? – спитала його Мiра.

– Та думаю.

– Тугодум ти.

– А ти – швидка.

– Такi зараз часи. Треба швидшим за кулю бути, iнакше наздожене. То поiдеш зi мною? – Вона дивилася Чету в спину. Той щось думав. Потiм сплюнув.

– А, поiхали, – сказав вiн i почав розвертати вiз. Правив у бiк лiсу, який чорнiв за полем. Мiра посмiхнулася i всiлася поруч.

– Правильно, зi мною весело, – сказала вона. Чет якось розгублено всмiхнувся.

– Та я бачу.

Роздiл 2

Наздогнати та випередити

Штаб полку Червоноi армii розмiщувався у великiй хатi сiльського куркуля.

У добрiй хатi з залiзним дахом, дубовою пiдлогою, двома пiчками, обкладеними кахлем. Колишнi господарi, батько та син, висiли зараз у саду на яблунi. Батька повiсили, бо знайшли на горищi кулемет. Повiсили б i так, бо куркуль, але тут виявилося, що ще й контрреволюцiйний елемент, спить та бачить, як би вдарити в спину молодiй республiцi. Сина повiсили б i так, бо знову ж таки куркульське сiм’я, ну i щоб не мстився. Молодий, дурний, мiг би шкоду якусь зробити радянськiй владi. А iз зашморгу шкоду революцii не вчиниш. І для мiсцевих повчально, нехай знають, що червонi чикатися не будуть – влада це рiшуча та непереборна, перед якою тiльки схилитися i чекати на рiшення власноi долi.

Пiд яблунею ще лежав труп матерi. Пристрелили, щоб голосiнням за сином та чоловiком не заважала. Та iй так i краще, щоб не мучитися. Поруч лежав скривавлений труп якогось чоловiка, що його нещодавно винесли з хати. На обличчi живого мiсця не залишилося.

По зчорнiлiй кровi вже квапливо бiгали численнi мухи.

У великiй кiмнатi куркульськоi хати за столом сидiли командир полку Андрiй Єрофеев та комiсар Борис Лiберман. Комполку – середнього зросту мiцний чоловiк, зi страшними шрамами на обличчi. Комiсар – високий та худий, з чорним кучерявим волоссям i пухкими губами, у новiй шкiрянцi, з маузером на боцi. Перед ними на стiльцях сидiло двое скривавлених полонених. Один вже не подавав ознак життя.