Одного разу на Дикому Сході

Зайшла у двiр i побачила там з десяток селян, якi вантажили на вози речi та меблi з будинку. Поруч лежали тiла вбитих дезертирiв, але селяни на них уваги не звертали. На Мiру теж.

– Що вирячилася, iди звiдси! – сказав iй якийсь мужик, що якраз витягнув з будинку патефон. – Чуеш чи нi!

– Чую, – кивнула Мiра i пiшла до сараю. Вийшла звiдти з гвинтiвкою. Знову пострiли, крики. Чоловiчi. Могилу родинi дядька Анатоля Мирi довелося копати самiй. Бiльше нiчого копати вона не збиралася. То тепер ось стояла i мружилася на сонцi, тодi як поруч бiгав розлючений матрос.

– Чуеш, оцими от руками я тебе пристрелю! Як собаку скажену! – кричав Жникiн Мiрi. Здавалося, що зараз лусне вiд лютi.

– Ач нервовий який, – прошепотiв один iз солдатiв.

– Вiн у полон до Вовчоi дивiзii потрапив, – тихо сказав другий.

– Ти що! – Всi перелякано подивилися на Жникiна, бо не уявляли, як людина може повернутися з полону Вовчоi дивiзii, найвiдомiших у цих мiсцях зарiзяк та душогубiв.

Жникiну той полон частенько снився. І тодi вiн прокидався з криками i весь в поту.

Матрос досi пам’ятав той жах. Кiлька десяткiв червоноармiйцiв у спiдньому зi зв’язаними руками сидiли у тiньочку великоi грушi. Перестиглi плоди час вiд часу гепалися на землю i розбивалися. Дзижчали оси, яких тут було багато. Полонених охороняв десяток бiйцiв у дуже строкатому одязi, але в кожного на шапцi був пришитий вовчий хвiст. Охоронцi сидiли колом i рiзалися в карти на грошi. Точнiше, на майно. Час вiд часу той, хто програв, йшов до коней, що паслися поруч, знаходив свого, лiз у приторочений мiшок i брав щось iз награбованого. Чи то дорогу жiночу хустку, чи золотий червонець, годинника або двiйко-трiйко золотих зубiв, яким платив борг. Грали далi, грали азартно, часто сперечалися, хапалися за зброю, однак не стрiляли.

Полоненi дивилися на ту гру, переглядалися мiж собою. Серед полонених був i Жникiн. Кусав собi губи, крутив невдоволено головою. Оце б зараз кинутися, та передушити цих бандитiв, як курчат. Тiльки нiчого не зробиш зi зв’язаними руками, тим бiльше що на них дивиться кулемет з тачанки, за яким сидить хлопчик рокiв чотирнадцяти, не бiльше.

Наче дитина, але всi бачили, як вправно винищував вiн червону кавалерiю зi свого кулемета.

– Батько iде! – закричав хлопчик, коли помiтив на дорозi куряву. Потiм стало чутно торохтiння двигуна автiвки, яку отаман Вовчоi дивiзii забрав у вбитого нiмецького полковника. За машиною рисила сотня отаманськоi охорони, перших зарiзяк у всiй Вовчiй дивiзii.