Одного разу на Дикому Сході

Бiйцi, почувши про Батька, вмить сховали карти, розсовали по мiшкам вигране i стусанами примусили полонених пiдвестися та вишикуватися у ряд. Коли порядок був наведений, десятник стрибнув на коня i помчав до Батька на доповiдь.

– Тридцять сiм полонених, чекаемо наказу!

– Зараз подивимося, – кивнув Батько, вiн же отаман Куделiн, колишнiй кримiнальник, якого вiтри вiйни та руiни видули в отамани Вовчоi дивiзii.

Коли пiд’iхав автомобiль Батька, один з охоронцiв шанобливо вiдкрив дверцята, i ступнув отаман Куделiн на землю.

Пiдiйшов до полонених.

– Ну що, комунiстики, добiгалися? – спитав вiн i зареготав. – Наслухалися жидiвських патякань i полiзли куди не треба! Еге ж? Свiтле майбутне почали будувати, йолопи!

Батько iшов уздовж лави полонених, посмiхався. Потiм зупинився бiля Жникiна, який аж скривився вiд ненавистi до ворога революцii.

– Чого це тебе мордуе, га, дурню? – спитав отаман i хижо вишкiрився.

– Нiчого, – зле вiдповiв матрос.

– Диви, як неввiчливо зi мною розмовляеш! Комiсарам своiм чоботи лизав, а на мене аж гиркае! В очi дивися! – Отаман узяв матроса за пiдборiддя, смикнув угору, вдивився.

Посмiхнувся. – Хочеш смiливим бути, але ж боiшся, гiрший за мишу перед котом! Дивися, хоч не всрися! – Отаман зареготав i за ним зареготали його бiйцi. А Жникiн не витримав i плюнув Куделiну в обличчя. Той вдарив його кулаком. Майстерно вдарив, звалив на землю i почав лупцювати. – Ах ти ж виблядок комiсарський, ах ти ж тварюка червонодупа! Ах ти ж мудило!

Бив, поки не заморився, плюнув на Жникiна, важко дихав, витирав пiт з обличчя.

Потiм подивився на своiх охоронцiв.

– Ну що, хлопцi, пограетесь?

– Можна, Батько! – хором вiдповiдають вони.

– Тодi червонодупих у поле! Нехай побiгають!

Полонених стали тiснити з-пiд грушi у поле на вiдому забаву Вовчоi дивiзii.

– А цього залиште! З цим я ще попрацюю! – наказав отаман, коли Жникiна теж намагалися вигнати в поле. Залишили на землi скривавленого.

– Бiжiть! – наказали полоненим.

Тi стояли, тупцювали на мiсцi. Їм пiд ноги почали стрiляти. Тодi тiльки червоноармiйцi побiгли у степ. Спочатку нерiшуче, а потiм все швидше. Охорона отамана Куделiна вичiкувала кiлька хвилин.

– З Богом, хлопцi, – кивнув Батько.

І з дикими криками зiрвалася з мiста сотня на своiх швидких конях, виблиснули на сонцi шаблi. Полетiли «вовчики» у степ. Швидко наздоганяли полонених i рубали iх. Неабияк рубили, а стинали голови одним ударом.