Одного разу на Дикому Сході

Цим витонченим мистецтвом Вовча дивiзiя була вiдома всiм.

За кiлька хвилин задоволенi охоронцi вже поверталися. Витирали з шабель кров, гиготiли, що тi червонi бiгали вiд них, наче зайцi. Дякували Батька за забаву. Той наказав рушати далi. Жникiна запхали у багажник отаманськоi автiвки, i колона зникла у степу.

За кiлька днiв червонi перейшли у наступ пiд прикриттям двох бронепоiздiв, погнали Вовчу дивiзiю геть. Один з ескадронiв червоних козакiв атакував село, де був штаб «вовчикiв», але трохи спiзнився – отаман Куделiн устиг утекти.

– Узяли сiмнадцять полонених, машину отамана i чотири вози здобичi! – доповiв командир ескадрону комполку Єрофееву, який керував операцiею. – А ще товариша Жникiна знайшли.

– Жникiна? Живого? – здивувався Єрофеев, який знав, що по собi «вовчики» залишали тiльки понiвеченi трупи.

– Живого. Але катували його.

Жникiн лежав долiлиць на возi, який вiз його у шпиталь. На всю спину в матроса була вирiзана велика зiрка. Шматок шкiри, який зрiзав особисто отаман Куделiн, лежав поруч.

Ото пiсля того i став матрос Жникiн таким нервовим. Солдати розумiли, через що вiн пройшов. Всi про Вовчу дивiзiю чули, то спiвчували матросу. Оце i зараз, навiщо вiн у ту дiвку в’iвся? Кричав, наче опечений. Не береже себе, зовсiм не береже.

– Та не хвилюйтеся ви так, товаришу командире. Ми ii в чиюсь яму кинемо, i все. Вона худа, всюди вмiститься, – сказав один iз солдатiв, чоловiк рокiв сорока, з селянським обличчям i довгими, сильними руками хлiбороба.

– Нi! Не вийде на шарка! Не вийде! Не хоче копати – кинемо ii тут, нехай ii собаки зжеруть! Пiдстилку офiцерську! – закричав матрос.

 – Копайте швидше! – кинувся вiн до iнших полонених, якi зупинилися i дивилися на нього. – Копайте! Нумо! – навiв на них маузер, тодi вони знову взялися копати.

Жникiн трохи вiдiйшов i став робити самокрутку. Пальцi тремтiли, нiчого не виходило, вiн вилаявся. Полоненi копали, Мiра стояла та посмiхалася, наче не розумiла, що от зараз ii вб’ють. Зовсiм спокiйна, насолоджувалася сонцем.

Чет здивовано дивився на неi, коли вона несподiвано пiдморгнула йому. Потiм зробила рух головою, немов щось запитувала. Незрозумiло що. Чет вiдвiв погляд. Дивився на товаришiв, якi курили «козячi нiжки» з мiцного самосаду. Уважно огледiв iх, перевiрив револьвер у кобурi i ще один узяв у сiнi з возу. Мiра подивилася на нього i загадково посмiхнулася, кивнула головою.

– Що ти посмiхаешся! Смiшно тобi! – закричав матрос, який помiтив ii посмiшку.