Одного разу на Дикому Сході

– Голодранцi не можуть перемогти! Такого ще не бувало! Хоч у Давньому Римi, хоч у нас при Пугачовi! – майже кричав Соловейчик i гупав кулаком по столу, щоб приховати тремтiння свого голосу.

– Але ж от у Францii голодранцi у свiй час перемогли! – ехидно зауважив дядько в пенсне.

Соловейчик подумав: «Бридкий тиловий щур», – i подивився зневажливо, хоча i сам не багато пороху понюхав.

– Так то ж Францiя! Господи, та вони жаб iдять! У них що завгодно може трапитися! А ми – руськi люди! – Соловейчик знову гепнув кулаком, сильно гепнув i ледь не засичав, бо забився.

– Корнете, ви на двi чвертi поляк, а ще на чверть нiмець, якщо я не помиляюся! – в’iдливо нагадав спiврозмовник, який добре знав батькiв Соловейчика, дрiбних помiщикiв з-пiд Ревеля.

– Кров не важлива! Важливий дух! – закричав Соловейчик, якому за ту нiмецьку чверть кровi довелося багато вислухати ще у кадетському училищi, пiд час Першоi свiтовоi вiйни, коли нiмцi стали головними ворогами. Далi довелося слухати вiд бойових товаришiв на фронтi, де вiн пробув усього мiсяць, не встигши взяти участь в жодному бою, бо захворiв на грип i був вiдправлений у тил.

Сподiвався, що тепер надолужить свое у священнiй вiйнi з червоними бунтiвниками. – По духу я – руська людина! На вiдмiну вiд деяких, якi мовби й руськi, а поводяться гiрше за жидiв!

Соловейчик натякав, що його спiврозмовник iхав не до армii вступати добровольцем, щоб боротися з комунiстичною заразою, захищати Русь вiд жидо-комуняцькоi сволоти, а тiкав до Константинополя.

Не хотiв проливати кров за царя i Вiтчизну, точнiше, тiльки за Вiтчизну, бо цар сам вiдмовився вiд трону, завдавши болючого удару всiм монархiстам. Хоча деякi вважали, що государя-iмператора пiд загрозою смертi примусили зректися престолу.

– Я… – почав було з образливою посмiшкою чоловiк, але продовжити не змiг, бо в голову йому потрапила куля. Кров i шматочки черепа розлетiлися по всьому купе. А ще друзки розбитого скла.

Ще пострiли, у вагонах зчинився крик. Корнет ошелешено дивився на все це i затремтiв. Вбитий завалився на стiл, Соловейчик заверещав, наче перелякана баба. Мiра скривилася.

– Корнете, поводьтеся, як офiцер! – тихо сказала вона й обережно визирнула з вiкна.

Соловейчик замовк, з неприхованим жахом дивлячись на вбитого спiврозмовника, який завалився на стiл i свiтив дiркою у потилицi. Потяг тим часом iхав далi, весь у пострiлах та криках.