Одного разу на Дикому Сході

– Хтось iхав перед нами. Вчора, мабуть, – сказала Мiра.

Чет кивнув, потiм подивився на неi. Вiдвернувся, кусав губи. Гостро схотiв почути ii голос.

– То кажеш, золото?

– І золото i дiаманти. Багато, – кивнула Мiра. Вона обiрвала подiл сукнi, щоб зручно було сидiти верхи. Хоч i без сiдла, а трималася на конi так, наче все життя верхи iздила.

– Де багато золота, там багато i бажаючих.

– Ну, кiлькiсть бажаючих завжди можна зменшити. – Мiра засмiялася i поплескала долонею по гвинтiвцi вiстового, яка була в неi за плечима.

Їхали далi. Тиша, тiнi вiд дерев. Конi вгрузали копитами у торiшне листя, яке вкривало лiсну дорогу товстим шаром. Зненацька пролунали пострiли. Чет гепнувся на землю, Мiра теж. Лежали у неприродних позах, наче мертвi. Хвилина тишi, потiм з кущiв вибiгли якiсь озброенi дядьки у строкатому одязi, але всi у шапках з вовчими хвостами. Поспiшали до тiл, перегукувалися мiж собою, що, нарештi, узяли хоч якусь здобич. Два конi, зброя, а ще, може, i по кишенях щось е.

– Чорт! Старцi! Навiть сiдел немае! – забiдкався один з нападникiв.

– Та хоч щось! – примирливо сказав iнший.

Вони вже звикли, що в цих багато разiв обiдраних краях годi й сподiватися на багату здобич. Наближалися до Чета та Мiри, зброю опустили. Коли пострiли. Чет стрiляв одразу з двох рук, Мiра з одноi, але лупила гвинтiвкою прямо в лоб. Нападники попадали, не встигнувши зробити жодного пострiлу.

Тиша. Чет вичекав з хвилину, роздивлявся, чи немае когось у кущах, потiм пiдхопився i побiг, пригинаючись до землi, готовий стрiляти при першiй нагодi.

Ось вiн вже був бiля нападникiв. Всi мертвi. Пiдiйшла тихо, наче кiшка, i Мiра. Торкнулася ногою вовчого хвоста на шапцi одного з загиблих.

– Вовча дивiзiя.

– Ти iх знаеш? – спитав Чет.

– Було дiло, – вона посмiхнулася.

Кiлька мiсяцiв тому Мiра iхала у потязi, повному бiженцiв з пiвночi, що тiкали вiд кривавого бунту на начебто спокiйний пiвдень. Мiра сидiла бiля вiкна i вiдверто нудилася у компанii корнета Соловейчика, невисокого, худорлявого, гарячкуватого хлопця, який намагався виглядати дорослим та мужнiм.

Корнет, чомусь одягнений у парадний мундир, сидiв павичем, час вiд часу торкався кобури з револьвером, який надавав йому впевненостi. Навпроти сидiв худий i голомозий чоловiк у пенсне. Корнет вже деякий час з ним сперечався. Мiрi було нудно, то вона роздивлялася пейзажi за вiкном. То лiси були, тепер ось поля.