Моя антологія світового сонета

Вже кучерi дубiв сивiшi сталi,

водночас з ними i поет сивiв.

Снiг сиплеться з небесних рукавiв

на квiти тi, що п’ють лиш води талi.

Про цi похмурi та короткi днi,

мов про кончину, думалось менi,

бо радiсть не прийшла журбi на змiну.

Бо холоднiша вiд усiх моя зима,

й злостивий Євр мене сильнiш дiйма,

й немае вже надiй на перемiну.

Вiнченцо да ФІЛІКАЙЯ

ДО ІТАЛІЇ

Ти та, якiй недоля дар злощасний -

так чарiвну красу – колись дала,

затаврувала, назбиравши зла,

нiмiти змусила рабиню власно.

Італiе, не будь така прекрасна,

стань сильною, як досi не була,

щоб всiм, хто прагнув сонця i тепла,

вiд зустрiчi з тобою стало жасно.

І не текли б тодi, як з гiр вода,

сьогоднi ратi по альпiйських схилах,

не напувала б По чужi стада,

бо ти вiдстояти свободу в силах.

Натомiсть ти воюеш проти брата,

бо й досi ще служебка супостата.

Ульберто САБА

ПОЛОНЕНИЙ

Вся ця мiсцина, мабуть, перезнята

з гравюр старих: майдан, мiсток, рiка…

Спинялася на мить юрба людська:

я полоненого веду солдата.

Ось дiтлахи – немовби потерчата,

а ось рибалка – на грудях луска,

а ось – жебрак, та схована рука:

його шарманка не для супостата…

Прощаючись, вiддав солдатик честь -

вiд Сакса-спiвака щось в ньому есть,

та не спiвав чомусь пiд час роботи.

Мабуть, лиш рiк тому призвався вiн -

з резерву чоботар, боець пiхоти:

летить, як лист, за вiтром навздогiн…

* * *

Себе знайшов я в юрмищi солдат.

В запльованiй, прокуренiй казармi

чув вперше голос музи за пiвдарма:

в сонетi всi слова послав назад.

Не побоявшись пострiлiв гармат,

пройшла та муза тил ворожих армiй.

Вiд слiз лиш очi збiльшились стократ -

були великi та безмежно гарнi…

Я ж був таким, як бачила ввi снi

ти, Лiна. Так ти сон свiй описала,

що деякi слова зiтер вустами.

«Ти моряком привидiвся менi.

Зiйшов на наш причал, а я стрiчала…

Ти, знаю, флотське любиш до знестями…»

ІСПАНІЯ

Хуан БАСКАН

* * *

Життям принiс я радощi кому?

Хто пам’ятае друга-нелюдима?

Бреду життям з роками за плечима,

вiд сонечка ховаючись в пiтьму.

А заховавшись, спокiй де вiзьму?

Як тiльки нiч – вже думка невтомима.

І не рятуе вiд людей ця схима,

й самому важко…Знае Бог, чому…

Можливо, що споганив власну долю:

у вiчi iй дививсь, немовби тать.