Моя антологія світового сонета

Закостенiлi зрушую закони

i думкою пронизую ефiри,

лишаючи внизу Чумацький шлях…

Томмазо КАМПАНЕЛЛА

ПРО ПРОСТИЙ НАРОД

Строкатий сильний звiр – простий народ:

не знаючи межу своеi сили,

беззаперечно рве вiн власнi жили,

якщо роботу вкаже «ляльковод».

Один удар – й немае перешкод,

та звiр наляканий, бо часто били.

І буде вiн таким аж до могили,

вiки не маючи своiх клейнод.

Не раз i сам знущався над собою,

за грiш себе караючи тюрмою,

хоч попаде копiйка до казни.

Що свiт його, i невтямки народу!

Бiда тому, хто вчити мав нагоду:

у груди мудрим вчителям – рожни!…

ПРО КОРЕНІ ВСЕСВІТНІХ БІД

Я народився знищити порок -

крутiйство чи облуду i тиранство.

Але цiню Фемiди адвокатство:

май Розум i Любов – ii урок!…

У висновках, якi зробив пророк,

якщо про iстину казав без чванства,

знаходив лiки я вiд окаянства

та вiд брехнi – стрiчаеться щокрок.

Мор, голод, вiйни, буйство супостата,

пересуди чи суд супроти свата -

бiда для тих, хто ще не знав оков.

Заради влади брат вбивае брата -

iсторiя на приклади багата…

Рубати корiнь зла я в свiт прийшов!…

Джамбаттиста МАРІНО

МАДОННА РАФАЕЛЯ

Де ангелу земному фарби взяти,

щоб красоту створити неземну?

Напевно, мав за будь-яку цiну

на небi – в Царствi Божiм – побувати.

Як промiнь сонця – локон, пишнi шати -

немов Вселенську змалював весну.

Де бачив вiн таку красу ясну,

що горнi духи важать на карати?

Божественну, але по-людськи щиру

зобразив посмiшку – як символ миру,

в зорi узявши колiр для ланiт…

Дерзнув вiн Рай на землю опустити,

тож буде вiн довiку знаменитим,

допоки iснуватиме цей свiт…

РОЗЛУКА

Пора! Вже зоряниця над полями

рожевi пiдганяе табуни.

Не треба, Лiлла, слiз! А лиш зiтхни -

зiтхання стануть нашими гiнцями.

Як, крадучись таемними путями,

Алфей[4 - Алфей – рiчковий бог.] не ждав побачень до весни,

так наша думка зрине з глибини,

а шлях любовi вказано серцями.

Зiрницi двi палають угорi -

i промiнь дружби шле зоря зорi,

хоча не стрiтись iм на небосхилi.

Над нами пташка тьохкае в гiллi -

дерев корiння, мо’, сплелись в землi,

яка всi тайни зберiгати в силi…

Джованнi делла КАЗА

* * *

Дiброва-пустка, подруга печалi,

в цей час, коли пора коротких днiв,

стоiть в чеканнi з пiвночi вiтрiв,

якi снiгами засипають далi.