Не повертайся спиною до звіра

На розхитанiй тумбочцi тут височiла старезна пальма, а на пiдвiконнi пiдстрибували горобцi, яких жiнка годувала з руки. Тут-таки в коробках з-пiд усякоi всячини вона вирощувала розсаду помiдорiв для своеi дачi, а ще – тримала горнятко iз смаженим соняшниковим насiнням. Така собi оаза в центрi метушливоi редакцii, де багато хто полюбляв теревенити з Вiрою Терентiiвною, а заразом i лузати насiннячко задурно. У своi шiстдесят з гаком рокiв Козуб у редакцii вiдiгравала роль соцiального психолога, референта i хрещеноi матерi цiлком дорослого синочка, сорокап’ятирiчного Дмитра Чорняти.

Інколи вона пiдгодовувала його рештками свого домашнього бутерброда, а крихти вже дiставалися горобчикам. Та одним з найважливiших обов’язкiв релiктовоi панi були функцii своерiдного ВТК. Якщо Вiра Терентiiвна пiсля двох-трьох тижнiв iз дня працевлаштування новачка виголошувала щодо нього свiй негативний вердикт, бiдолаху негайно звiльняли без жодних пояснень.

Система найму в редакцii була проста, як у добу феодалiзму.

Єдиним дiячем так званоi профспiлковоi органiзацii, котру пiсля тривалоi летаргii нiхто не хотiв очолювати, призначили сварливу друкарку Зою, а журналiстський осередок ще за часiв царя Панька очолила панi Козуб. У неi на цiй громадськiй посадi не було конкурентiв, якщо не брати до уваги самого редактора. Валерiю Каперс цей статус не цiкавив, а Марiя Петрiвна з вiддiлу листiв, мовчазна, як чорниця, й така само покiрлива, не смiла б i мрiяти про подiбне пiднесення. За всi роки iснування газети до лав Спiлки журналiстiв не вступив жоден молодий працiвник редакцii, – якийсь час бiльшiсть таких навшпиньки скрадалися повз кабiнет Козуб, та згодом все одно щезала, як привиди. Незмiнним залишався тiльки особовий склад керiвникiв середньоi ланки, тобто численних заступникiв Дмитра Чорняти. Редакцiйним менеджментом тут також не надто переймалися – запозичили з iнших епох. Євген уперше побачив живi iлюстрацii до роздiлу з пiдручника iсторii, присвяченого перiодовi непу, коли в хазяiна працювали два-три десятки «лобiв», а над ними для змiцнення господарськоi структури стояло майже стiльки ж наглядачiв. Наймитiв не жалiли. Мовляв, однi пiдуть геть – новi знайдуться. Однак Євгена тiшило принаймнi те, що його Дмитро Вiталiйович з якихось незрозумiлих мiркувань пiдпорядкував безпосередньо собi.

VII

Женя мiг би пишатися своiм окремим кабiнетом, якби не декiлька прикрих дрiбниць.