Не повертайся спиною до звіра

Кинув швидкий погляд на нового кореспондента, подумки несхвально оцiнив його довгi темно-русявi кучерi й потертi джинси.

– Ось тобi номер мобiльного телефону. Набереш помiчника народного депутата, який працюе з Борисом Шевченком. Сподiваюся, ти знаеш такого нардепа? Треба взяти в нього iнтерв’ю. Борис хоче об’еднати декiлька партiй. Швидше за все, й очолить нову полiтичну структуру.

– Але ж я маю займатися економiкою, – здивувався Євген.

Редактор посмiхнувся самими кутиками губiв.

– Борис Шевченко – заступник голови бюджетного комiтету Верховноi Ради.

Ти матимеш нагоду дiзнатися про все, що тебе цiкавлять.

Чубенко, не гаючи часу, набрав номер телефону, отриманий вiд Чорняти.

– Звичайно, приiжджайте, – вiдповiв дзвiнкий дiвочий голос. – Ми вас чекаемо в примiщеннi бюджетного комiтету. Перепустку вже замовлено.

Парламентський корпус iз численними профiльними комiтетами на вулицi Банковiй розташовувався за два кроки вiд Адмiнiстрацii Президента. Євгена зупинили тiльки один раз, пiд час перевiрки редакцiйного посвiдчення у фойе комiтету.

У кабiнетi, де мала вiдбутися зустрiч iз депутатом, Чубенко побачив кругловиду темнооку дiвчину. Вона запропонувала фiлiжанку кави i вибачилася за затримку – Бориса Миколайовича викликав голова Верховноi Ради.

Помiчницю звали Анастасiею, i прiзвище вона мала чудернацьке – Невiнчана.

– Здаеться, ми з вами десь зустрiчались, – оригiнальнiшоi фрази Євген пiдшукати не встиг, але обое розсмiялися.

– Може, в унiверситетi? Я на третьому курсi юридичного.

Тiеi ж хвилини дверi вiдчинились i увiйшов ставний чорнявий чолов’яга приемноi зовнiшностi, у вишуканому костюмi, – господар кабiнету.

Євген встигнув ознайомитися з його бiографiею. За останнiм парламентським призовом Шевченко потрапив у вищий ешелон влади разом iз десятками iнших грошовитих добродiiв. У своi тридцять три вiн зробив блискучу кар’еру – захистив дисертацiю про стан украiнського фондового ринку, налагодив бiзнес у сферi експортно-iмпортних операцiй i фактично придбав собi партiю, яку згодом пiдтримали члени його депутатськоi групи.

«Такi манери бувають хiба що в дипломатiв», – подумав Євген, спостерiгаючи за ним. Надто шляхетно спiврозмовник тримав голову i дивився прямо у вiчi, втiм погляд був не надокучливим, не важким, а м’яким i трохи сумовитим, як у П’еро.

У вiдповiдь на ледь помiтний знак свого боса Анастасiя вийшла з кабiнету.